ОЛЕКСАНДР КОБЗАР:
«НЕГАТИВНІ ГЕРОЇ МЕНІ ЦІКАВІШІ»

Олександр Кобзар (н. 1976 р.) — український актор театру та кiно. Закiнчив акторський факультет КДIТМ iм. I. Карпенко-Карого (курс Бориса Ставицького, 2000), режисерський факультет того ж iнституту (курс Костянтина Дубiнiна, 2005). З 2000 р. працював у Донецькому театрi iм. Артема, з 2002 — в Нiжинському українському драматичному театрi iм. М. Коцюбинського, в Театрi драми i комедiї на лiвому березi Днiпра працює з 2004 року.

Режисерськi роботи: «Цi вiльнi метелики» за Л. Гершем, «Морфiй» за М. Булгаковим, «Дурня» за Некрасовим.

Ролi в театрi: Вiктор («Останнiй герой» за О. Марданем, реж. Д. Богомазов), Ллойд («Глядачi на виставу не допускаються!» за М. Фрейном, реж. Ю. Одинокий), драматург Куїлтi («Лолiта» за В. Набоковим, реж. А. Бiлоус), Войцек («Карнавал плотi» за Г. Бюхнером, реж. Д. Богомазов), Левiн («Анна Каренiна» за Л. Толстим, реж. Е. Митницький), Прозоров («Три сестри» за А. Чеховим, реж. Е. Митницький), бiзнесмен («Черга» за О. Марданем, реж. Д. Богомазов), П'єтро, Нотарiус («Дон Жуан, або Уроки Зваби» за А. Мiллером, реж . Д. Богомазов).

Основнi ролi в кiно i серiалах: утопленик Льоня («Загiн», 2008), Володимир («Поводир», 2013), Родiон («Полонянка», 2013), Ботов («Правила угону», 2009).

Нагороджений премiєю «Київська пектораль» у номiнацiї «Краща чоловiча роль» (Вiктор), «Останнiй герой» (2007) та в номiнацiї «Кращий режисерський дебют» за виставу «Граємо Чонкiна» (спiльно з Андрiєм Самiнiним, 2009).

— Олександре, якi улюбленi актори були у вас в дитинствi?

— Аль Пачiно, Роберт де Нiро, Кевiн Костнер, Мiккi Рурк — на їхнiх фiльмах ми виховувалися. Улюбленi фiльми — «Одного разу в Америцi», «Хрещений батько», «Обличчя зi шрамом», «Охоронець».

— А чому вирiшили стати актором?

— Це була випадкова ситуацiя, коли мене шляхи завели в театральний коледж...

— У театральному iнститутi iменi Карпенка-Карого на курсi Бориса Ставицького чому найцiннiшому навчилися?

— Для мене Борис Петрович залишається у спогадах людиною, яка багато чого менi дала, ми з хлопцями завжди тепло його згадуємо. Напевно, головне, що в нього перейняв, — те, що вiн вiддавався професiї повнiстю. У багатьох професiях люди вiдпрацювали робочий день, i все, у них починається своє життя. У нас — специфiчна професiя, тут не можна роздiлити, де робота, де особисте життя, все тiсно переплiтається. Їй не можна навчити, її не можна передати, вона змушує вчитися самому.

— А на курс Костянтина Дубiнiна ви пiшли, бо хотiли стати режисером?

— Щоб добрати вiдсутнiх знань. Багато теорiї, яку не добрав на акторському курсi, можливо, й через те, що неправильно побудована система навчання. У Костянтина Михайловича отримав i чимало практичних навичок. Вiн дуже тепла людина, уважний до всiх, терпимий до помилок. Нiколи не нав'язував свою позицiю, поважав i виховував з першого курсу людину творчу, в якiй є власна позицiя. У жодному разi не руйнував i не влазив у задум, у придумане нами, але поправляв, щоб зробили все правильно.

— Ви досить часто знiмаєтеся в серiалах. Це робота тiльки для заробiтку? Чи там теж щось є для творчостi i професiйного зростання?

— Там є все. Якщо людина розумiє, що є речi, де можна просто заробити, а є речi, де можна i заробити, i дiстати задоволення, i досягти успiху в професiї. Я не роздiляю кiно i театр, бо вони взаємопов'язанi. Чим бiльше артист знiмається, тим популярнiшим вiн стає, а потiм люди платять за те, щоб прийти подивитися на артиста, якого бачили у фiльмах i якому вони симпатизують. Але актора робить театр. Кожен артист сам ставить мету перед собою. Я просто намагаюся чесно працювати в кiно, i тодi й грошi отримуєш, i хорошу кiнороботу.

— Чи можете назвати себе унiверсальним актором? Адже володiєте умiнням грати найрiзноманiтнiшi ролi. Ви прагнете до того, щоб грати все?

— Який є — такий є, знаю свої сильнi i слабкi сторони, тому роблю те, що серце пiдказує. Не знаю, що таке унiверсальний актор.

— Як вам працювалося в «Поводирi»?

— Чудово працювалося...

— Як би ви самi охарактеризували персонажа, якого грали, як ви його вiдчуваєте?

— Та я вже забув про нього. Три роки тому це було, я ж не живу з ним. Кiлька мiсяцiв ми щось пробували, зняли... Це вже нехай критики характеризують мого персонажа. Я як вiдчував, так i грав, багато моментiв не можу розкласти по поличках, не можу звести в теорiю, тому що в людинi є багато на пiдсвiдомому рiвнi. Як собака: все розумiє, а сказати не може. У мене так. Є люди, якi вмiють красиво говорити, розповiдати про себе, про свої ролi. Менi Бог цього не дав, i воно менi, напевно, не потрiбно. Головне — робити.

— Ваш герой — абсолютний лиходiй?

— Звичайно, нi. А хто лиходiй? Лиходiїв немає, це все одно, що зателефонувати моїм друзям у Донецьк, якi дотримуються iншої версiї подiй, i сказати: ви — лиходiї. Точно так само вони можуть сказати, що лиходiї ми. Люди живуть у своїх обставинах, потрапляють в рiзнi ситуацiї, можуть опинитися в пастцi. Як Володимир, наприклад, який нiбито зрадив... У кожного є своя правда, в рамках якої вiн iснує.

— Ви часто граєте негативних героїв. Як ви почуваєте себе в цьому процесi, i як публiка потiм вас сприймає?

— Не знаю, як сприймає публiка. Я не боюся грати негативних героїв, мало того — менi вони бiльше подобаються, нiж позитивнi. Там у мене ширше поле для дiяльностi, бiльше фантазiї. Там я бачу бiльше цiкавого.

— У таких ролях часто загостренi суперечностi, контрасти, наприклад, зло чиниться через любов?

— А ви назвiть негативних персонажiв, не мотивованих любов'ю або чимось iншим. Персонаж чомусь саме так чинить. Ба бiльше, персонаж, якого люди вважають негативним, сам себе таким не вважає. Вiн вважає себе нормальною людиною, просто виходить iз ситуацiї, в яку потрапляє.

— Яка ваша улюблена роль?

— Я б хотiв ще грати в «Останньому герої», але розумiю, що час не повернути назад, вистава вже не вiдновиться. А так, бiльшiсть ролей люблю по-своєму. Єдине, я знаю, що в мене є поворотнi роботи в кiно, наприклад, вельми зворушлива роль утопленика в «Загонi» — улюблена. З театральних робiт улюбленi Андрiй Прозоров у «Трьох сестрах» режисера Едуарда Митницького, Ракiтiн у виставi «Мiсяць у селi» в постановцi Андрiя Бiлоуса.

— А «Войцек»?

— Войцек — дуже складний персонаж, i над ним була складна робота, тому в мене дивне вiдчуття з приводу нього. Матерiал важкий, не дописаний автором, i я якихось речей у ньому не розумiю. Це буває у творчостi...

— В одному iнтерв'ю ви говорили, що мрiєте зiграти шекспiрiвського Рiчарда III.

— У мене вже перiод не мрiйливий. Я до чогось йду, чогось хочу досягти, i тому менi вже не так важливо, буде у мене ця роль чи нi, — я вiд цього не змiнюся. Так, був перiод, коли я зiткнувся у творчостi з Рiчардом, менi дуже сподобався цей персонаж i хотiлося його зiграти. Мабуть, я говорив про Рiчарда, тому що в той час були спроби репетицiй.

— А до чого йдете, чого хочете досягти?

— Нинi, якщо чесно, йду тiльки до однiєї мети: зробити так, щоб було зручно моїй родинi, дати їй всi блага, якi тiльки можна, щоб вона не вiдчувала дискомфорту. Коли моя родина так житиме, тодi я будуватиму плани на творчiсть i на життя. Тому про якiсь конкретнi, кардинальнi творчi плани говорити не можу, хоча вони десь далеко є.

— Наскiльки ви залежнi вiд режисерiв? Яка мiра залежностi i самостiйностi в роботi з режисерами у вас зараз є, i чи влаштовує вона вас?

— Вiдверто кажучи, не знаю, як нинi. Якщо мова про театр, то я три роки з режисерами не працював, тому не знаю, який я сьогоднi в цьому планi. Не знаю, з ким зустрiнуся, з ким працюватиму завтра. Я дуже складна людина, зi своїми тарганами, i чим старше стаю, тим бiльше розумiю, що проблеми є.

— А з ким iз режисерiв вам найкраще працювалося?

— З усiма, тому що то був досвiд. Хороший, поганий — все одно досвiд, коли дiзнаєшся щось про театр, про людей, про стосунки, режисерiв, сам себе проявляєш в якихось ситуацiях, тому когось видiляти не хочу, вiд кожного я щось намагаюся взяти.

— У кого ви вчитеся, кого, можливо, вважаєте своїм учителем або iдеалом?

— Iдеалiв нiколи не створював, тим бiльше — кумирiв. Якiсь гарнi речi пiдглядаю в iнших артистiв, це тi ж Євген Миронов, Смоктуновський, Хабенський. А так... Ми, артисти, залежнi люди. Тому складно в театрi мрiяти зiграти якусь роль або попрацювати з режисером, якого тут немає i не буде. У нас не вистачить грошей запросити, наприклад, Някрошюса, тому мрiяти про те, щоб попрацювати з ним або хоча б подивитися на його репетицiї, на те, як вiн працює з артистами, — марно, вже минув той час, я подорослiшав. Якщо буде — то буде, слава тобi Господи, дякую за це. Треба дякувати за те, що маємо.

— Ви використовуєте систему Станiславського в ролях, якi граєте?

— Не знаю, яка це система. Є люди, якi нiде не вчилися, i знiмаються в кiно, чудовi артисти, все вiдчувають, але якщо запитати у такого актора, за якою системою вiн працює, у нього може матриця посипатися, тому що вiн нiколи над цим не замислювався.

— Нинi багато акторiв, режисерiв кажуть, що вони створюють свою систему...

— Це неправда, вони лукавлять. Є якiсь основнi правила, закони життя, закони поведiнки людини, це можна назвати i психологiєю. Ми пiдглядаємо за людьми, як вони поводяться в рiзних ситуацiях, а потiм намагаємося вiдтворити, проаналiзувати, пропустити це через себе. Точно так само ми дивимося на звiрiв i намагаємося зрозумiти їх i вiдтворити. Але знову ж, далi йде ставлення до того, що ти робиш або не робиш. Тому про тих людей, якi хочуть винайти велосипед, нiхто не знає. Вони цього просто не можуть зробити. Назвiть якусь знаменитiсть, яка б сказала: ось, я придумав свою систему, та ще виховав за цiєю системою людей... Наприклад, наш художнiй керiвник Єдуард Маркович Митницкий створив у театрi умови, при яких актори ростуть. На репетицiях ми не говоримо про якiсь системи, для нього головне — розум, серце та душа. Вiн змушує актора мислити!

— В iнтернетi можна прочитати, що у вас багато жiнок-прихильниць, це якось впливає на вашу творчiсть?

— Я цього не читаю i спокiйно до цього ставлюся. Мало хто кому подобається, тим бiльше, у нас професiя вiдкрита, публiчна... У мене з цим проблем немає.

— Ви тепер знiмаєтеся в фiльмах?

— Сподiваюся, що невдовзi буду, можливо, влiтку. Нинi важко, i це всiх торкнулося, кiнобiзнес теж простоює.

— У вас є вдала режисерська робота, спiльна з Андрiєм Самiнiним: «Граємо Чонкiна», вiдзначена «Київською пектораллю». Вас нагороджували «Пектораллю» i за найкращу чоловiчу роль — роль Вiктора у виставi «Останнiй герой»...

— Ну, «Пектораль» не мета, це не «Оскар», тим бiльш останнiм часом, коли я взагалi не розумiю, що дiється в театрi, а треба когось вiдзначати, i все це в смiшнi категорiї переходить. Менi здається, ця премiя вже вичерпала себе. А щодо «Чонкiна»... Трiшки втомився спектакль. Менi складно говорити, тому що це все-таки спiльна робота з Андрiєм. Щось подобається, а якiсь моменти хочеться видалити i забути.

— У вас є бажання займатися режисурою?

— Є, але поки що трiшечки спить. Воно в примусовому снi, примусовому очiкуваннi. Час важкий. Якщо хочеш бути режисером, треба все кинути i присвятити себе театру. Там iснує чимало нюансiв, все-таки потрiбно керувати колективом, мають бути амбiцiї, має бути терпiння i ще багато чого.

— Щось оптимiстичне можете сказати наостанок?

— Найголовнiше, що ми живi-здоровi, i є вiра в майбутнє, тому — тримаємося. Нинi всi тримаються, бо невiдомо, що буде завтра. Треба жити, виховувати дiтей, ставити їх на ноги i чесно виконувати свою роботу. Все одно, всiм колись вiдповiдати за свої вчинки. Хтось робитиме це з посмiшкою, хтось — зi сльозами, це така справа...