Мрiї та бекграунд

Вистава «Наташина мрiя» театру «Золотi ворота» (режисер — Стас Жирков, музичне рiшення — Дмитро Солодкий) не залишає байдужими емоцiйно, навiть на тривалий час. Справа тут, напевне, у вдалiй передачi змiсту двома актрисами (Iрина Ткаченко, Олена Бушевська), якi проживали цей час на сценi по-пiдлiтковому безпосередньо та щиро в почуттях. Та, звичайно, в режисурi. По сутi, це були два монологи, але вiдчувалися вони не монологами, а безперервним рухом життя цих дiвчинок, в дннамiцi вiд початку до кiнця. Хтось пригадає чоловiче взуття, яке замiнює чоловiчих персонажiв у дiалогах, — але хiба в цьому справа?

Двi Натащi ростуть та постигають свiт в дуже рiзних соцiальних умовах. Наташа-перша (по порядку появи на сценi) живе в сиротинцi майже все своє життя. Вона не має нiчого, окрiм двох свiтлин коханої матусi, що була вбита сутенером, коли дiвчинцi виповнилося лише кiлька рочкiв. Єдиний її досвiд життя в домашнiх умовах був у якись родичiв — там донька очiкувала матусю з тюрми, принаймнi якихось звiсток, листiв вiд неї. А далi — усi принадностi державного виховання...

Наташа-друга має батька — викладача iноземних мов, мати — психолога у комерцiйнiй фiрмi, вона навчається у привiлейованої школi та її день розписаний по хвилинах (що багаторазово промовлюється протягом вистави). Авжеж, це зовсiм не легко: школа, iноземнi мови, вокал, плавання, а тепер ще й телестудiя, до якої її вибрали єдину з класу. Що й було вiдсвятковано у домашньому колi разом з батьками, як чергове пiдтвердження її винятковостi.

Наташi незнайомi одна з одною та залишаються незнайомими до кiнця вистави. Але поруч з кожною є двiйник iншої — дiвчинка з вiдмiнного вiд її соцiального шару, яка втручається фатальним чином в її життя.

Звiсно, не варто переказувати життя кожної дiвчинки — що їх хвилювало, що тiшило, яким змiстом наповнювали вони свою буденнiсть, та шукати причини, чому це саме так. I чому вони саме так пережили свою першу любов, i як з першого разу в життi, з першого ж досвiду кохання залишились беззахистними перед одним з найсильнiших його вбивць — суперництвом з iншою особою своєї статi. Краще побачити усе на сценi.

Але ж пiсля перегляду глядач, напевне, буде робити для себе якись висновки... Чому все сталося саме так, як сталося? Чи можна було попередити? Та вся лiнiя дiйства, здається, натякає на невтiшнi (хоча — як для кого) думки про те, що завжди, навiть у коханнi, перемагають успiшнi та благополучнi, i так i має бути.

Це в минулому, в його лiтературi та мистецтвi залишилися бiднi дiвчатка, якi отримували любов заможних чоловiкiв. Любов значною мiрою через жалiсть, через спiвчуття к зi всiх сторiн обдiленiй iстотi, яка нiчого не має за душею. Зараз усе виглядає (та пропагується) так, нiби успiх притягується до успiху, благополуччя — до благополуччя. Благополучна Наташа, здається, таки перемогла суперницю. Наташа неблагополучна — у в'язницi, термiн виходу — невiдомий, мабуть, що й найгiрший. Щось на кшталт фiлософiї Антонiо Менегеттi, який заявив не вперше в iсторii, але потужно, мовляв, хай програвший плаче — хай живе благополучний во вiкi вiкiв. Хто на стартi отримав лiпшi умови — правий назавжди. Iншi — як доведеться. Їхнiй обов'язок — уступити дорогу. Хто не уступить — поганий та пiдлягає покаранню.

Але — ловимо себе на тому, що це є перший погляд. Є й iнший.

По-перше, не факт, що благополучна Наташа перемогла. В її випадку фiнал таки вiдкритий.

А по-друге — вона дiйсно перемогла, але не в суперництвi в коханнi.

Обидвi дiвчата постали перед спокусою деструктивних дiй. Наташа-друга ледь не позбавила себе життя, але ж вчасно згадала, що є щось iнше, крiм оцього Сашка. Що їй назавтра на телестудiї треба вести передачу для юнацтва, а також бути у школi, на плаваннi, заняттях з вокалу та iноземних мов. Авжеж, в її життi було безлiч змiсту, цiкавих та важливих речей. Був якийсь бекграунд, а не лише мрiї про кохання.

Кохання Наташi-першої було єдиною зiркою, що осяяла iй безпросвiтнiсть, та цю радiсть забрала благополучна дiвчинка, аналог Наташi-другої. Отже, треба вбити. Не зупинило нiчого. Все одне, до цього нiчого хорошого не було й далi не буде.

Тобто, мабуть, благополуччя — це не тiлькi те, що робить класову рiзницю, а й те, що рятує? Але тодi треба щось донести до свiдомостi таких Наташ з сиротинцiв... Що благополуччя — це не тiльки те, що доступне тим, хто за парканамм заможних домiвок, але ж нiяк не їм. Що вони теж можуть набувати якостi благополуччя самотужки — принаймнi, тих його видiв, якi зараз доступнi. Потiм прийде iнше... Якщо ексклюзивний одяг Наташi-другої, який батьки шили їй на замовлення, щоб вона «вiдрiзнялася вiд маси», зараз не для Наташi-першой, — чому б тiй не зосередитися на iнших моментах, якi привнесуть благополуччя в життя? Проявити тягу до знань, наприклад... Але хто з вихованцiв сиротинцiв сумлiнно вчиться?

Це звучить майже смiшно, бо бiльшiсть типових «воспєток» назавжди викреслили таких дiвчат з нормального життя та будуть ворожими до абияких їхнiх спроб видiлитися. Не зацiкавлена в цьому середа, яка махнула рукою на Наташу з моменту появи її в сиротинцi, та i взагалi на цьому свiтi. Здається, «воспєткам» потрiбно, щоб пiдопiчнi нiколи не пiдвищили свiй рiвень свiдомостi i так i залишались на нулi — допоки не посадять, не вб'ють але не доведеться їм померти на днi життя, що з ними i трапляється дуже часто.

Дiтям-сиротам потрiбна не тiльки матерiальна, але й моральна пiдтримка, аби вони мали шанс вирости особистостями.

Ось якби такi неблагополучнi дiти могли подивитись цю виставу, та ще б хтось розповiв їм, що там до чого... Але ж не ходять неблагополучнi дiти до театру. Якби хоча б вiдеозапис «Наташиної мрiї» подивилися десь у сиротинцi...

I ще невеличкий вiдступ. Якщо Наташi-другої привернути до себе увагу хлопчика допомогли якостi та здiбностi, якi вона розвивала в собi, то iншiй випадок — це лише правильна робота журналiста.

Нещодавно до Києва приїжджав Брюс Шапiро, експерт Колумбiйськой школи журналiстики, та розповiдав, як брати iнтерв'ю у людей з травмами. Такiй людинi, говорив вiн, треба передати частину своєї сили: скажiмо, запевнити, що вона у безпечному просторi, що її поважають... Та й не тiльки до травмованiй людинi журналiст має проявити симпатiю, щоб бесiда вдалась.

Вiдома ризька журналiстка Рената Ларичева писала: «Журналiстика — це професiя-прощання... Лис де Сента, звичайно ж, був правий — до багатьох зустрiчей ти готуєш не просто питання — ти готуєш i своє серце, i тiльки тодi виходить розмова — людина моментально вiдчуває, що ти приймаєш його в твоє, єдине серце. Вiн дозволяє трохи приручити себе... Поки ви говорите, мiж вами, нехай на сорок хвилин — солодко-тривожне тяжiння приручених... А потiм, коли стаття виходить, жеврiє пам'ять, як ви були однiєю командою, нехай — зовсiм недовго. Адже зустрiчi-приручення — це твiй виробничий побут, i кожен мiсяць додається не менш 10-20. I ще через мiсяць. А за рiк? А за десять рокiв?»

Не важко собi уявити, за що прийняла знедолена дiвчинка, яка щойно прийшла в себе пiсля стрибка з вiкна, таке професiйне приручення, i нiхто тут не винен...

...Одже, хочеться побажати театру «Золотi ворота» всiлякого успiху та ось таких вистав, якi примушують розмiрковувати.