З ПЕЧАЛЬНОЮ ЛЮБОВ'Ю ДО ЖИТТЯ

ДУМКИ Думки мої, думки крилатi, Куди хотять — туди летять. Нiхто не в силах їх спинити — Вони у небесах парять. Вони мов пташечки весною, В душi спiвають, щебетять. Так серце щастям наповняють, Що хочеш землю всю обнять. А десь сховались в нiй в куточку Думки недобрi i страшнi. Надвинулись неначе хмари Дощем холодним восени. А нiжнi пташечки мої Тодi у вирiй вiдлетять, Мене на самотi лишать З тими думками пропадать. Але ж не хочу з ними жити, Важкi я хмари розжену. У Бога вимолю прощення I в душу пташок поверну. * * * * Я — наче лист, що восени Шалений вiтер обриває. Несе в повiтрi, пiдкидає I нi на мить не вiдпускає. Несе мене вiн на чужбину, А там вiд вiдчаю — загину. I дуже, дуже я боюсь, Що в рiднiй край не повернусь. Я — наче той вiтрильник в морi, Що гонять хвилi проти волi. А я не в змозi сил зiбрати Свої вiтрила пiдiйняти. До того берега причалю, Куди нестиме течiя. I буду мучитись вiд жалю, Що я тодi — не буду я. Благаю сльозно у Творця для себе сил, Щоб, наче лист, в осiннiм небi не кружляти. Щоб натиск течiї здолати. До рiдних берегiв пристати. Щоб бути назавжди собою, Щоб не жадати кращу долю. В життi нiколи не тужити. I бiльше всiм добра дарити, Хоч так непросто це робити. * * * * Томясь в печали много лет, Тревожно на рассвете встану. А глаз твоих лучистый свет Мне льётся елеем на рану. Льняных волос любимый цвет Напомнит летний день на склоне. И голубых цветов букет Внезапно упадёт в ладони. Дыханья лёгкий ветерок Развеет все мои печали И унесёт за сто дорог Уже в неведомые дали. И, обретя покой иль нет, Желать я всё же не устану, Чтоб глаз твоих лучистый свет Мне лился елеем на рану.