Усi дiвчата в дитинствi чекають на принца. Деякi продовжують чекати на нього навiть коли перуть пелюшки своєї дитини, що її народили вiд отого «брiвна», що хропе на диванi у протертих шкарпетках й незрозумiло чому йменується гордим словом «чоловiк». А iнколи такi рекордсменки з мрiй не втрачають «бойовий запал» нiколи i все чекають, коли ж до них у дверi постукає принц, та щоб без цiпка, та щоб тримав у руках пенсiю за минулий мiсяць (дiйсно, не принцесi ж за нею бiгати!)
Я не вiдносилась нi до перших, нi до других, нi до третiх, звiсно. Просто змалку я була надзвичайно спостережливою дiвчинкою. Я дивилась навкруги i занотовувала в свою пам'ять усi випадки нещасливого кохання: рiдних, знайомих чи просто почерпнутих зi сторiнок газет та журналiв. Це допомогло менi зробити блискучу кар'єру, бо я зосередилась тiльки на роботi. Звичайно, в мене були чоловiки, але чим старша я ставала, тим бiльше пiдтверджувалась моя теорiя: кохання — примара, романтика — самообман, сентиментальнiсть — синонiм дуростi.
Але, войовничий прагматик в усьому, я все ж мала свою дурну сентиментальну слабкiсть — я любила дощ.
Годинами я могла гуляти пiд дощем без парасольки (ба в мене її i не було) i просто думати над чим завгодно, спостерiгати за життям мiста i аналiзувати своє. I знаєте, що цiкаво — пiсля таких прогулянок в мене нiколи не було застуди. Дощ оберiгав мене, немовби здогадуючись про мої почуття до нього. Вiн був насправдi для мене Тим, кого я завжди чекала, i Тим, кого любила. Вiн замiнив менi ефемерного принца, якого не було i бути не могло. Принц був примарою, а дощ торкався мене. Принц iснував лише в уявi, а дощ був поруч. Та навiть пiд дощем я вiдчувала, що менi бракує чогось для повної гармонiї. Я намагалась зрозумiти, чого саме, i знову виходила гуляти по залитих дощем вулицях, шукаючи те, чого сама навiть не розумiла.
Вiдповiдь прийшла дуже скоро.
Я стояла на горi Високий Замок i милувалась Львовом. Це справдi складно — не бути романтиком в такому мiстi.
Дощ ставав все сильнiшим i зiгнав з гори найстiйкiших туристiв. Я зосталась одна (хоча це я так думала!), доки над моєю головою не з'явилась парасолька.
— Ви ж застудитесь, — промовив до мене її власник.
Я обернулась i побачила досить гарного молодого чоловiка, що проявив таку турботу. Це мене не вразило — бо ж я була у Львовi. Мене вразили його очi: сiрi та прозорi, вони були уособленням мого коханого. Дощовi очi...
I раптом все стало на свої мiсця. Це ж треба — все так просто! Я зрозумiла: ми можемо любити дощ, снiг, навiть град, — що завгодно, але день за днем, рiк за роком, ми гуляємо пiд дощем (снiгом/градом/чим завгодно) з однiєю надiєю — що Хтось здiйме над нашою головою парасольку...
У старiй львiвськiй кав'ярнi не заведено було танцювати. Але грав старий, та вiд того не менш прекрасний вальс, i ми не змогли втриматися.
«Кап-кап-кап», — промовляв дощ за вiкном.
«Один-два-три», — кружляли ми у вальсi.
Якби я була сентиментальною, я б назвала iсторiю нашого кохання «львiвським вальсом». Та менi таке й на думку не спадало — я просто танцювала. Це я вмiла.
Якби я була сентиментальною!..
Вiн уперто домагався того, щоб для мене це слово не було вiдразливим. Спочатку йому це не вдавалось, i вiн йшов вiд мене, та завжди повертався. I завжди не з порожнiми руками. Або з букетом польових квiтiв (i де вiн їх збирав?!), або з романом Джейн Остiн (i ця книжка збирала пилюку у мене вдома — тодi вiн починав читати вголос, а я, смiючись, затикала вуха й голосно спiвала «Я не здамся без бою»). Вiн дякував за наснагу такою пiснею i не здавався. Скорiше, це я здалась. Колись взяла i почала читати «Чуття i чутливiсть». А через деякий час перемкнула телевiзор з огляду англiйської футбольної
прем'єр-лiги на фiльм «Привид».
Вiн показав менi моє мiсто, якого я, виявилось, не бачила. Ми блукали вулицями Львова, якого я не знала, i я закохувалась в
цей Львiв так, як все бiльше i бiльше закохувалась в нього.
Та якось, коли вiн прийшов до мене пiзно ввечерi, майже вночi, щоб знову пiти гуляти, я була у поганому настрої. На роботi були негаразди, бо, певно ж, я змiнилася. А робота важила для мене багато. I, зла на весь свiт, я роздратовано спитала:
— Знову гуляти? Ну що це таке? Менi набридло! Скажи, може ти менi щось подаруєш, га? Ну чого мовчиш? Я у поганому настрої, а коли жiнка у поганому настрої, їй треба щось подарувати! Ну, що ти можеш менi подарувати?
Це, як менi тодi здавалось, просте питання, вiн обмiрковував декiлька хвилин, протягом яких я верзла
казна-що! А потiм вiн подивився на мене своїм прозорим поглядом i серйозно вiдповiв:
— Я можу подарувати тобi дощ.
В мене був такий настрiй, що я могла заридати. Могла кинути в нього чимось. Могла просто мовчки виставити його за дверi. Я обрала четверте — iстерично засмiялася. Так, дiйсно, це була iстерика, i єдина фраза, яку я крiзь смiх промовляла до нього, була: «Менi замало дощу, розумiєш?»
Напевно, вiн зрозумiв. Бо пiшов до дверей, а бiля них зупинився i тихо сказав:
— Ти моя люба дурепа.
— Так, дурепа! — закричала я. — Але не твоя, i не люба. А сентиментальна дурепа, що зачитується Джейн Остiн!
Вiн пiшов.
А потiм i дощ.
Наступного ранку я не пiшла на роботу i, почуваючи себе, як у школi, коли прогулювала уроки, пiшла гуляти по мiсту. По тих вулицях, де ми блукали. По тих кав'ярнях, де пили каву i танцювали вальс. По Високому Замку.
I саме там, на цiй Горi Прозрiння (для мене), де я вперше зрозумiла, що вiн — той, кого я завжди чекала, я усвiдомила, що не просто сентиментальна дурепа. Що я дурепа, якої Львiв не бачив. Що якби на роботi знали, яка я дурепа, то звiльнили б одразу.
Вiн мiг подарувати менi дощ. Вiн готовий був подарувати менi дощ. Але ж вiн i був для мене дощем! Не тому я його покохала, що його очi були такi дощовi, а зливи завжди любила тому, що судилося
його зустрiти. Передчуттям кохання були вони для мене. Кохання, яке я зруйнувала, бо не дощ вiн ладен був менi подарувати, а себе.
Гадаєте, я плакала? Нi, я знову обрала усмiшку. Бо тепер знала, що робити.
* * * *
Завтра я вiзьму вiдпустку за свiй рахунок i поїду його шукати. Моя черга здiйняти парасольку.
Може, вiн поїхав з мiста. А, можливо, взагалi з країни. То байдуже. Я вiрю, що, скiльки б менi не довелось шукати,
коли-небудь я знайду кохання, що пiшло вiд мене у дощову нiч...
Опубликовано на сайте Поле надежды (Afield.org.ua) 12 ноября 2007 г.
Алина Дыхман. «НАЧАЛО СКАЗКИ»
