Вiн вдарив мене.
Вдарив так, що таке не снилося навiть Кличку.
Я стояла розгублена i приголомшена. Намагаючись отямитись, читала про себе вiрш Мар'яни Савки. Та важливi колись слова не мали в цей момент цiлющої дiї.
Згадався кiнець вiсiмдесятих i останнiй дзвоник далекої сiльської школи. Дивно, та пам'ять зберегла лише емоцiї та запахи. Мене тримав за руку молодик, вiд якого пахло свободою та дорослiстю. Такий собi перший урок незалежностi. Бо дорослий хлопець тримав за руку вперше... А я — красива i чиста своїм дитинством — мiцно вчепилася за мiзинець його могутньої п'ятiрнi. Тодi ж менi довелося пережити i першу в життi зраду. (Скiльки ж їх буде попереду!) Несподiвано його мiзинець випручався. А за кiлька секунд вiн садовив на плечi iншу. Її накрохмалений фартух виблискував на сонцi й боляче рiзав очi. Вiн обхопив її маленьку ручку i вони заграли. Заграли дзвоником чужого щастя.
Це був мiй перший-останнiй дзвоник. Свято скiнчилося 25 травня. Я досi пам'ятаю подаровану ним ляльку в нацiональному одязi, проте з непритаманним українкам коротким волоссям та iм'ям — Анжела. Вона довго зберiгалася у мами на горищi. Потiм мишi вигризли їй очi — помстилися за мене.
Зараз менi тiєї ляльки не вистачає. Клятi мишi. У родинi повинен пiдтримуватися зв'язок поколiнь. Наша мама, незважаючи на сутолоку життя, зберегла свою мiшку. Кумедна така. У дитинствi ми з сестрою шили тiй ведмедицi одяг. А що я подарую своїй донечцi? Купу тих недолугих й бездушних Барбi китайського виробництва з худими, вивернутими догори ногами та руками?
Останнi дзвоники в подальшому були святом. Батьки пишалися нами з сестрою, дарували подарунки за успiшне подолання усiх тих рiвнянь та розв'язання непотрiбних геометричних задач. Морозиво. Останнi веснянi днi. Плани на лiто. Можливо це дивно, проте ми з сестрою нiколи не переймалися тим, чим будемо займатися влiтку. Так сталося, що далеких бабусь не мали, на море їздили не часто, та не сумували однозначно. Зранку щось там пiдтяпували на городi, збирали повнi банки тих огидних картопляних монстрiв. А потiм — читали. Наввипередки, хто скiльки сторiнок за день подужає. Вона вигравала завжди.
А тепер я стала безповоротно дорослою. I вперше при згадцi про дитинство на обличчi не посмiшка, а важка, гiрко-солона сльоза.
Вiн мене вдарив.
Вiн мене вдарив скажено-солодким ароматом акацiї.
Скажено-солодким ароматом дитинства.
Чергова весна добiгала кiнця.
Згадався кiнець вiсiмдесятих i останнiй дзвоник далекої сiльської школи. Дивно, та пам'ять зберегла лише емоцiї та запахи. Мене тримав за руку молодик, вiд якого пахло свободою та дорослiстю. Такий собi перший урок незалежностi. Бо дорослий хлопець тримав за руку вперше... А я — красива i чиста своїм дитинством — мiцно вчепилася за мiзинець його могутньої п'ятiрнi. Тодi ж менi довелося пережити i першу в життi зраду. (Скiльки ж їх буде попереду!) Несподiвано його мiзинець випручався. А за кiлька секунд вiн садовив на плечi iншу. Її накрохмалений фартух виблискував на сонцi й боляче рiзав очi. Вiн обхопив її маленьку ручку i вони заграли. Заграли дзвоником чужого щастя.
Зараз менi тiєї ляльки не вистачає. Клятi мишi. У родинi повинен пiдтримуватися зв'язок поколiнь. Наша мама, незважаючи на сутолоку життя, зберегла свою мiшку. Кумедна така. У дитинствi ми з сестрою шили тiй ведмедицi одяг. А що я подарую своїй донечцi? Купу тих недолугих й бездушних Барбi китайського виробництва з худими, вивернутими догори ногами та руками?
Опубликовано на сайте Поле надежды (Afield.org.ua) 21 сентября 2006 г.