«Вiднинi я житиму тiльки для тебе!»
Над просторим, яскраво-блакитним озером панував ледь видний туман. Вiн лагiдно торкався поверхнi води i маленькими хмаринками пiдiймався над нею, i, тiльки торкнувшись перших промiнчикiв ранкового сонечка, зникав, мов мрiя, мов сон. Лiс ще спав, i тiльки поодинокi листочки пробуджувались i монотонно кивали пiд лагiдною рукою вiтру.
«Я була схожа на цi листочки. Я теж трепетала в його обiймах, я твердо надiялась, що холодної i мокрої осенi не iснує, що завжди буде лiто, i сонце буде пестити, а не палити, що навiть осiнь покриватиме золотом, а не болотом алеї парку. Я кохала його, була вiддана йому тiлом i душею. Щодня з трепетом чекала вечора, щоб пригорнутись до його плеча i заснути в його обiймах, щоб переконатись, що вiн в мене є, що вiн любить мене, що так буде завжди. Я твердо вiрила в кохання i не розумiла, що вiн кохав мене доти, доки йому було вигiдно. Потiм я возненавидiла його. Усiм серцем я ненавидiла його, проте, глибоко в душi, була переконана, що ненавиджу тiльки себе за стiльки мрiй, за iдилiю, в яку я слiпо вiрила, за слабкiсть i, напевне, найбiльше я ненавидiла себе за те, що моє серце продовжувало кохати.
Днi тягнулись, сирi, холоднi, непривiтнi. Осiнь лютувала i безпощадно розкидала барвисте листя по тротуарах. Я iронiчно посмiхалась, згадуючи, що лишень рiк тому я безтями кохала саме осiнь. Впивалася запахом паленого листя в парку, стукотом дощу на покрiвлi та присмаком м'ятного чаю на вустах. Я надзвичайно сильно любила осiнь i насолоджувалась нею кожного дня. Коли лютував вiтер i жбурляв важкi краплi в шибки, я, закутавши себе в теплий светрик, розпалювала камiн i дивилась, як полум'я, потрiскуючи, наповнювало пахощами хмизу кiмнату, а надворi лютувала негода, i я чекала на нього. Чекала, щоб обiйняти, пригрiти. Щоб роздiлити тепло багаття, шум дощу... щоб роздiлити своє життя, душу... усю себе. Вiн приходив, шукав притулку в моїх обiймах, шепотiв на вухо, що кохає, i, пригорнувшись до грудей, засинав. Мов беззахисне мале дитя. Потiм я твердо переконалась, що вiн був саме дитям, наляканим i слабким дитям... Я сидiла i боялась поворухнутись, щоб не потривожити його сон...
Коли ми гуляли позолоченими алеями, i сонячне промiння вигравало на деревах, на калюжах... Його очi смiялись, а я, набравши оберемки сухого листя, пiдкидала його вгору, крутилась заходилась смiхом. Я вiдчувала себе його дiвчинкою, маленькою дiвчинкою... Як я кохала осiнь... Колись... Давно...
Потiм я плакала, пiд шум дощу. Не було нi золотистого листопаду, нi сонячних зайчикiв на алеях. Навiть потрiскування камiну та запах гарячих каштанiв не могли розтопити льоду на моїй душi.
Я нiколи не пробачу собi, що прагнула ненавидiти тебе. Що винила тебе в усьому, що не любила тебе. Я так надiйно i вперто переконувала своє серце, що у всьому винний ти. Пробач менi. Я була слабкою, не вмiла по-справжньому кохати.
Я надзвичайно сильно вдячна тобi, бо тiльки ти навчив мене кохати. Пам'ятаєш того вечора, коли на дворi лютувала буря, пригинала дерева i вiдчайдушно билась у вiкна. Я пiдвелась, щоб пiдкинути дрова у камiн, i ти легенько торкнувся моєї душi. Саме тодi зрозумiла, що, наперекiр своїй черствостi i переконанням, наперекiр егоїзму та себелюбсву, наперекiр страху, я кохатиму завжди саме тебе. Кохання — це жертва, i я готова жертвувати всiм заради тебе.
Ти нiколи не дiзнаєшся, скiльки болю принiс менi твiй батько, скiльки гiркоти i розчарування, скiльки слiз i страху. Не дiзнаєшся, що вiн вiдмовився вiд тебе, як тiльки дiзнався про твоє життя, про те, що вiн прагнув твоєї смертi, i, можливо, колись зможеш пробачити мене за те, що прагнула ненавидiти тебе, за те, що вважала тебе «помилкою».
Я вже не ненавиджу його. Менi його шкода. Вiн просто втiк. Сказав, що не готовий, сказав, що боїться. Мов маленька беззахисна дитинка, вiн сховався за стiну рiшучостi i твердостi. Вiн сховався не вiд тебе чи вiд мене. Хоча сaм, напевне, цього ще не знає: вiн сховався вiд самого себе.
Але ти нiколи не дiзнаєшся цього.
Коли ти ледь чутно поворухнувся i моя душа вiдчула твоє життя, вся образа, бiль i ненависть зникли назавжди, i знаю, що це ти вилiкував рани мого серця. Тiльки ти вартуєш моєї любовi. Я щиро надiюсь, що ти допомагатимеш менi бути кращою.
Тепер я житиму тiльки для тебе!» — я стояла i вдихала пахощi весни. Вiдчувала, як душа поволi воскресала, пiдiймалась iз уламкiв, оновлена, сильна... легенький вiтерець плутався в кучерях калини i обiймав мене, пестив, зiгрiвав. Ти знову поворухнувся в мене пiд серденьком, i я переконалась, що ти не ображаєшся на мене, а навпаки, наповнюєш мене силою, життям. Я усмiхнулась, подумавши, що через три тижнi подарую тобi життя. Своє життя. I ти кохатимеш осiнь, бавитимешся золотим листям i, обов'язково, обiймаючи маленькими рученятами чашку гарячого шоколаду, цiлуватимеш мене замурзаним ротиком, щоб залишити менi на щоцi слiди «шоколадного поцiлунку».
Jun 16 2006 Имя: Богдан
Город, страна: Львів Отзыв: Доброго дня Роксолано,
Мені сподобалася Ваша новела. Ви чудово пишете!
Напишіть, будь ласка, про себе кілька слів (E-mail: mks@mail.lviv.ua)
Дякую
Богдан, м. Львів
«Вiднинi я житиму тiльки для тебе!»
Днi тягнулись, сирi, холоднi, непривiтнi. Осiнь лютувала i безпощадно розкидала барвисте листя по тротуарах. Я iронiчно посмiхалась, згадуючи, що лишень рiк тому я безтями кохала саме осiнь. Впивалася запахом паленого листя в парку, стукотом дощу на покрiвлi та присмаком м'ятного чаю на вустах. Я надзвичайно сильно любила осiнь i насолоджувалась нею кожного дня. Коли лютував вiтер i жбурляв важкi краплi в шибки, я, закутавши себе в теплий светрик, розпалювала камiн i дивилась, як полум'я, потрiскуючи, наповнювало пахощами хмизу кiмнату, а надворi лютувала негода, i я чекала на нього. Чекала, щоб обiйняти, пригрiти. Щоб роздiлити тепло багаття, шум дощу... щоб роздiлити своє життя, душу... усю себе. Вiн приходив, шукав притулку в моїх обiймах, шепотiв на вухо, що кохає, i, пригорнувшись до грудей, засинав. Мов беззахисне мале дитя. Потiм я твердо переконалась, що вiн був саме дитям, наляканим i слабким дитям... Я сидiла i боялась поворухнутись, щоб не потривожити його сон...
Я нiколи не пробачу собi, що прагнула ненавидiти тебе. Що винила тебе в усьому, що не любила тебе. Я так надiйно i вперто переконувала своє серце, що у всьому винний ти. Пробач менi. Я була слабкою, не вмiла 
Я вже не ненавиджу його. Менi його шкода. Вiн просто втiк. Сказав, що не готовий, сказав, що боїться. Мов маленька беззахисна дитинка, вiн сховався за стiну рiшучостi i твердостi. Вiн сховався не вiд тебе чи вiд мене. Хоча сaм, напевне, цього ще не знає: вiн сховався вiд самого себе.