[Сила слабых] [ФеминоУкраина] [Модный нюанс] [Женская калокагатия] [Коммуникации] [Мир женщины] [Психология для жизни] [Душа Мира] [Библиотечка] [Мир у твоих ног] [...Поверила любви] [В круге света] [Уголок красоты] [Поле ссылок] [О проекте] [Об авторах] [Это Луганск...]
[Поле надежды — на главную] [Архив] [Наши публикации]



Роксолана

ВОНА ПО-СПРАВЖНЬОМУ КОХАЛА


Роксолана Вона по-справжньому кохала      Вона чекала. Стояла бiля вiкна i вдивлялась у безодню неба. Осiннiй вiтер безжалiсно роздягав осиротiлi дерева, змiшував лахмiття колишнiх зелених шатiв iз слiзми осенi i жбурляв додолу. Вона не вiдчувала нi холодного вiтру, нi солених слiз осенi на обличчi. Вона вдивлялась в далечiнь. Вона вiрила, надiялась... вона кохала.
     Розум казав: «Зрозумiй, повiр. Вiн не прийде, нiколи не прийде. Вiн забув, розлюбив...» А серце благало: «Зажди. Вiн так сильно тебе кохав. Вiн не мiг просто так забути. Вiн зрозумiє i повернеться. Знову буде поруч. Цiлувати, пригортати до серденька, вбиратиме вустами сльози болю, гiркоти, самотностi. Зажди... зажди».
     Вона ждала. Щоночi вiдкривала вiкно, не вiдчуваючи льодяного подиху осенi, що проганяв iз самотньої кiмнати рештки тепла. Вона дивилась на алею i в поодинких силуетах випадкових прохожих вiдчайдушно шукала його. Мимоволi пелена спогадiв закривала сумну алею пiд вiкном, i знову палало багаття. Ледь чутно потрiскували дрова. Запах полум'я, горячої кави та його одеколону дурманили голову. Його руки, мiцнi та водночас надзвичайно лагiднi, пестили найвiддалинiшi куточки її душi. Шепiт заворожував, доводив до безтями. О, як вона його кохала. Всiм єством своїм, найвiддалинiшими куточками свого серденька вона належала йому. I дарма що те щастя мало бути таким коротким. Дарма що воно так дорого коштувало. Головне, що вона була безмежно щаслива. Вiд спогатiв на душi стало тепло. Вона усмiхнулась крiзь сльози.
     — Я кохаю тебе. О, як я КОХАЮ тебе.
     Його шепiт проникав, полонив, розпалював... вони кохались. Обдаровували один одного найнiжнiшими пестощами. Вона танула в мiцних обiймах пристрастi, згорала до тла i знову народжувалась, з бiльшою силою i бажанням впивалась його солодкими вустами.
     Байдуже, що вона була лиш миттєва потiха. Вона була друга. Скiльки боротьби iз самою собою, скiльки часу вона боролась зi своїм розумом i, в рештi решт, розбивши власну гордiсть, змирилась з думкою бути другою. Не єдиною, неповторною, а саме другою. Лиш миттєвою потiхою.
     «Я теж кохаю тебе, — пестила тендiтними пальчиками його шорстку щоку, — безмежно кохаю».
Роксолана Вона по-справжньому кохала      Вiн спав, спалений полум'ям пристрастi. Такий беззахисний, такий спраглий любовi, теплоти. Вона змирилась з тим, що його «кохаю» — це тiльки мова бажання, слова пристрастi. Так вiн тiльки хотiв її. Не кохав, не оберiгав. Вiн просто прагнув її як жiнку, хотiв володiти нею, а це аж нiяк не можна назвати коханням. Проте її це перестало турбувати. Вона вдовiлнялась тим, що було. Тiльки iнколи, коли вона залишалась вечорами сама i всiм тiлом вiдчувала холод пустого лiжка, страх огортав її душу, i жалюгiднi залишки гордостi бунтувались.
     «Ну чому я повинна бути саме потiхою? Чому я потрiбна йому, тiльки коли все життя починає йти шкереберт? Чому я маю вiдкривати свої обiйми i лiкувати його рани, i обдаровувати його своїм теплом, а потiм залишатись iз гiркотою i пусткою, коли за ним зачиняються дверi...» — проте цi поодинокi моменти болю жiночої душi вiдходили у вiчнiсть, i вона знову продовжувала обдаровувати його теплом.
     Вона розумiла, вислуховувала i нiколи нiчого не вимагала анi докоряла. Вона була завжди там, завжди нiжна, завжди повна теплоти i любовi. Нiщо в свiтi не є вiчним, i ось, одного разу, прийшов той день, якого її серце так страшно боялось.
     «Я бiльше так не можу. Я не можу бiльше зраджувати матерi моїх дiтей. Це знищує мене i руйнує мою сiм'ю. Вибач, але ти також потребуєш людину, щоб дала тобi майбутнє. Дякую тобi», — скрипнули дверi, в кiмнату ввiрвався холодний вiтер, i вона, прихилившись до стiни, гiрко зiтхнула: «Прощавай».
     Гiрка образа, перемiшана iз болем розбитого серця та остатками щастя, твердим комком стала поперек горла. Вона зненавидiла той день, коли побачила його, коли вперше згодилась випити чашку кави в кав'ярнi фiрми, де обоє працювали, коли почала вперше шукати його поглядом, прагнути почути його голос... вона зненавидiла себе за те, що дозволила ввiйти в власне серце, перевернути життя i на руїнах гордостi i себелюбства збудувати мiраж «вiчного кохання». Та найбiльше її болiла слабкiсть, коли мимоволi побачила обручку. Вона сама винна, знала, що вибирала, i немає чого тепер претендувати на роль дружини. Сама вибрала бути тiльки коханкою.
     Проходили днi, стихав бiль. Проходил розпач, i затягувались рани розбитого серденька. Iз попелу вiдроджувалось кохання. Справжнє кохання. Не було в ньому спраги, пожадання. Не було пристрастi. Тiльки сильне бажання бачити його щасливим. Сильне прагнення чути його смiх по великих, бiлих коридорах офiсу. Вона продовжувала там працювати тiльки заради того щоб чути його смiх, бачити його щасливим i самiй радiти за нього. Жертва — це є справжня мова кохання. Вона продовжувала жертвувати собою заради нього. Переборюючи бiль щодня, заходила в його кабiнет з приязною посмiшкою: «Богдан Петрович, якi розпорядки на сьогоднi?»
Роксолана Вона по-справжньому кохала      Могла б втiкти, знайти iншу роботу, прийняти запрошення на вечерю вiд будь-якого з колег, розпочати нове життя... могла б. Проте нiколи цього не робила. Вона боялась сама собi признатись, що просто надiється на те що, можливо, колись вiн потребуватиме її тепла, її розумiння. I тодi вона стане для нього другом. Не коханкою, не просто колегою а другом. Вислуховуватиме його, обдаровуватиме його нiжнiстю, буде поряд завжди, надiйна, терпляча. Буде йому опорою, розрадою. А поки що треба чекати, набиратись сили, вмiння... сповнюватись тепла...
     Тiльки iнодi, так як сьогоднi, вона залишалась годинами дивитись на самотню алею пiд вiкном i шукати мiж одинокими тiнями його постать. Тiльки iнодi вiдчувала гiркоту самотностi, болю. Хотiла знову заснути в мiцних обiймах мущини. Почуватись захищеною i зiгрiтою. Це була слабкiсть, звичайна слабкiсть i ранимiсть жiночої душi.
     I тiльки вiтер холодними обiймами огортав її нiжне тiло i, плутаючись у каштанових кучерях, вперше наважився прошепотiти таємницю: «Вiн кохає тебе... вiн злякався, бо зрозумiв, що по-справжньому кохає...» — серденько зiтхнуло, i по спинi пробiг холодок, мiсяць на мить визирнув з-за хмари, пiдморгнув i прошепотiв: «Справдi кохає i зрозумiв, що не може жити без тебе. Вiн прийде, обов'язково прийде. Не для того, щоб взяти, а для того, щоб вiддати тобi все тепло, нiжнiсть, розумiння... щоб вiддати тобi себе», — вона марила чи нi...Зморгнула двi гарячi сльозинки, якi зародились в самiй глибинi серця.
     Все ще мутний погляд ковзнув по голiй алеї i спинився на самотнiй постатi, що винирнула з-помiж мокрих дерев i рiшучим, до болю рiдним кроком наближалась до будинку.
     Серце калатало, мов скажене, а мiсяць, торкнувшись блiдим промiнчиком заплаканi очi, пiдморгнув востаннє i зник за важкою сiрою хмарою.



Aug 27 2006
Имя: Лена   Город, страна: Киев
Отзыв:
... просто до геніальності, по-справжньому, як гіркий шоколад за чашечкою кави навіює солодкі спомини почуттів. Серце стало "розумним", проте пам'ять ніжно оберігає перше коханння - болісне, залишене на самоті, саме на себе, проте таке феєрично прекрасне, що сльози навертаються на очі... Дякую за щирість особистості автору і яскраве "скельце" в мозаїці людських почуттів!!!



НАПИШIТЬ ВIДГУК:
Имя:* Откуда:
Отзыв:*


[Поле надежды — на главную] [Архив] [Наши публикации]
[Сила слабых] [ФеминоУкраина] [Модный нюанс] [Женская калокагатия] [Коммуникации] [Мир женщины] [Психология для жизни] [Душа Мира] [Библиотечка] [Мир у твоих ног] [...Поверила любви] [В круге света] [Уголок красоты] [Поле ссылок] [О проекте] [Об авторах] [Это Луганск...]