Чорнобиль. Чорнобиль. Почуй же цi жахи.
Як стогне земля вiд праху людського,
Як ворон кричить про всi твої страхи,
А ти в ковпацi i не чуєш нiчого.
Тобi все одно, стальний ти вiд вiку
I серце стальне в тебе, кров i душа.
Стомились з роками ми жити в цих лiках,
Надiю в життi нам даєш не спiша.
Заснуло все — i звiрi, й птицi,
I люди ходять, мов чумнi.
Не п'ють джерельної водицi.
Стускнiли очi в них яснi.
Спить земля, почорнiла вiд болю.
Змерзлась в грудку душа i болить.
Синку, вернись! Будь же зi мною!
Мати в тривозi ночами не спить.
Не зможу прийти я до тебе, матусю,
Не клич мене, рiдна, нi вдень, нi вночi.
Я вже не радiю, я вже не смiюся.
Спить Чорнобильське небо на моєму плечi.
Летять журавлi пiд Чорнобильським небом,
А мати в сльозах проводжає їх знов.
Може, й ти серед них вiдлiтаєш на небо,
Ти проснешся, мiй синку, ти тiльки заснув...
Чорнобильське небо страшне i похмуре.
Стальнi простирадла на землю лягли.
Чорнобильський кат вiдродився в натурi.
В кайдани пiймать ми його не змогли.
Таке наснилося менi
Таке наснилося менi,
Немов я на морському днi.
Лежу, дивлюся я на море,
I нi бiди нiде, нi горя,
Таке чудове все кругом
Окутане чарiвним сном.
Яка краса в морськiм раю —
Ростуть кораловi дерева,
Немов в казковому краю,
Там ходить риба-королева.
Нептун морський русалок водить
У сад кораловий гуляти.
I цар садiв завжди тут ходить
Корали тi оберiгати.
Широке море хвилi гонить,
Немов на небi хмари бiлi.
I в хмарах тих я нiби тону
Покрила пiна моє тiло.
Мене лоскочуть морськi хвилi,
I бiле тiло обливають.
Вiд них я вирватись не в силi,
Вони на дно морське гукають.
I знову легко так менi,
Лежу я на морському днi.
Лежу, дивлюся я на море —
I нi бiди нiде, нi горя.
Ти далеко
Ти вiд мене, мiй любий, далеко,
Ти не будеш забутий мною.
Ти приїдеш до мене з далека,
I назавжди ми будем з тобою.
I полину до тебе я в мрiях моїх,
I у снах своїх нiжних, i в темрявi ночi.
I розвiю я смуток в надiях своїх,
I крiзь сивий туман подивлюсь в твої очi.
Твої очi впiзнаю я серед пiтьми,
I твiй голос почую за морем широким.
Ти в обiйми свої мене, любий, вiзьми,
Якщо навiть ти будеш в небi високiм.
А якщо я буду забута тобою,
Ти з роками станеш мене забувати,
Твоє серце буде зайняте другою —
Я завжди буду, любий, тебе пам'ятати.
Ти не сумуй
Ти не сумуй, мiй милий, по веснi.
Срiблястi обрiї заграли вдалинi.
Зима позаду i нема журби,
I знов закоханi iдем з тобою ми.
Весняне сонце грiє нашi скронi,
Немов барвiнок ми сплели свої долонi.
Уста спiвають i душа радiє,
А доля посилає нам свої надiї.
Чого твоє серце, мiй любий, так б'ється,
Чого воно тужить, чого не смiється?
Тому, що не може тебе засмутити;
Ти не знаєш проте, що в нас долi розбитi.
Як сказати тобi, рiдна, про дальню дорогу,
Щоб ти зрозумiла мене без тривоги,
Щоб серце твоє полинуло в спокiй,
Що жде мене, рiдна, жде море широке.
Прощай, моя рiдна й кохана дiвчина,
Вiд тебе поїду, тебе я покину.
Тебе промiняв я на море широке,
А в серцi залишиться рана глибока.
I в гай той зелений, де пахне весною
Дiвчина що вечiр приходить сюди,
Розмову веде вона тiльки з журбою
I свого коханого не може знайти.
Чого ж моя доля така нещаслива,
Чого мене кинув ти, сокiл мiй ясний.
Чи може не люба тобi, не красива,
Навiщо зробив одиноку й нещасну?
На серцi печаль в мене, туга i жах,
Не зможу забути тебе я, коханий.
Я кликати буду тебе по ночах,
Для мене завжди ти - єдиний, бажаний!
Як хочеться тебе кохати!
З гiлки горiх на двi частини.
Не змогли горiх з'єднати двi закоханi людини.
Двi половинки, як двi долi. Одна — як птиця та безкрила,
Друга - лежить в чужому полi. Доля навiк їх розлучила.
Свище вiтер з чужого краю, змiтає листя бiля хати.
Чого цей вiтер хоче — знаю, ту половинку вiдшукати.
Та пiзно вже, ти запiзнилась. В тiй половинцi - три корiння.
Вже три корiння вiдродилось, чого так пiзно спохватилась?
А я вросла в чужому полi, одне корiння вiдродила.
Тепер росту в тяжбi i болi, мене так доля обдiлила.
Немає затишку нi звiдки, в чужому полi я одна,
I тiльки жду святого лiта, i жду, коли прийде весна.
Весною знову вийду в поле, а лiтом запах твiй вiдчую.
I я втечу вiд злої болi, доля кохання нам вiщує!
Я заберу тебе з собою i поведу в безлюдну далечiнь.
Нiхто не знайде нас з тобою, за нами стежить тiльки тiнь.
I там, де грають свiтлi зорi, де синє море розлилось,
Нема там нi бiди, нi горя. В нас там кохання почалось.
Мене в обiйми ти береш, твої вуста мої цiлують.
Коханий! Ти мене зовеш! Та я в цю мить тебе не чую.
Я божеволiю вiд вуст твоїх, i божеволiю вiд твого я кохання
В обiймах знову ти моїх, хочу з тобою бути до свiтання!
Прости нас, Боже. Це не грiх. Нас розлучило чуже поле.
Любов земну ти дав для всiх, тiльки не дав для нас ти долi.
Кохання тiльки теплим лiтом, кохання тiльки лиш на мить.
Як хочеться тебе любити i як душа моя болить!
Прийди, прошу, мене знайди. Знайди мене в чужому полi.
Ти вiдшукай мої слiди. На них — твоя i моя долi...
Mar 07 2006 Имя: алла
Город, страна: украина Отзыв: шановна пані Людмила!Ваш вірш "Як хочется тебе кохати"наче відлуння стану мого сердця.саме так відбувається в моєму житті та ніколи не буде майбутнього бо Він не сам Та Я не сама.Дякую
Чорнобиль. Чорнобиль. Почуй же цi жахи.
Таке наснилося менi,
Ти вiд мене, мiй любий, далеко,
Ти не сумуй, мiй милий, по веснi.
З гiлки горiх на двi частини.