Можна полегшено зiтхнути, бо залишився нещасний тиждень — і цей божевільний рік закінчиться. Саме час підвести підсумки і чесно зізнатися у своїй поведінці...
Iноді — нечесній...
Деколи — зухвалій...
А ще — нелогічній...
Hу а в деяких випадках — зовсім неприпустимій!
Ану ж згадай оті безкінечні телефонні теревені, постійні роз'їзди, нічні посиденьки у друзів, залиті алкоголем без міри, літри випитої кави, пачки викурених цигарок, недбале ставлення до роботи, кволість у м'язах, втечі від стосунків без жодного людського пояснення, неувагу до домашніх, занехаяний внутрішній світ... Крайнощі в усьому: лінь у поєднанні із гіперактивністю.
Виправдатися немає чим.
Проте, це було моє життя.
Я просто беру від нього усе. Я літаю.
I ось, сьогодні, коли заметіль кружляє спустошеними переходами, намиваючи дюни снігу, я пишаюся собою. Може, не завжди мої думки були тотожними словам, а діям — й поготів, проте у цю невідповідність особливо ніхто не вдивлятиметься у зимовому надвечір'ї. Кожен живе своїм життям. Натомість, маю для себе безцінний досвід.
Тут на площі, серед снігових кучугурів, ти ступаєш білими хвилями по щойно витоптаній стежці та згадуєш, що не все вдалося реалізувати цього року, не так, як тобі того хотілося, як ти все придумала. Тебе обганяє молодик у сірій хутровій шапці і товстенних рукавицях, які тримають мобільника під шапкою. Він кричить комусь у телефон: «Не все одразу вдається!..» «Так, дійсно, — метикуєш ти. — Потрібно ще спробувати, але довести справу до кінця. Усі цикли потрібно завершувати, бо вони не дадуть змоги рухатися далі. І відколи я почала прислухатися до зовнішніх знаків?..»
Погляд відривається від снігу під ногами й біжить попереду за молодиком в надії почути іще щось із підсвідомості. Але візерунчастий серпанок мимоволі закриває високу постать у тумані холодного пилу. Тобі лишаються лише однотонні сніжинки на обличчі.
Вже поночі ти вариш на кухні чай й пригадуєш увесь той мотлох, що стався із тобою у році, що минає. З презирством кривишся, і чай вже не солодкий тобі, коли у пам'яті з'являються тіні образів, які ти змушена була виконувати; масок, які надягала. Може, запалити свічку? Було б непогано.
Для чого у ці хвилини дивитися на вогонь? Бо він розуміє. Він очищує, забираючи те лахміття у царство Аїда. Він позбавляє необхідності мучитися далі незрозумілим й несподіваним. Час завжди наводить порядок серед суцільного безладу. Він у цьому — майстер.
Відтак, завтра на ранок ти прокинешся іншою. Відчуєш себе якщо й не новою, то принаймні — оновленою. Ти готувалася до цього: розпрощалася із помилками минулого, зробила висновки та крокуєш із ними у майбутнє. Непогано!
А оті дванадцять бажань, що їх загадано на папері й запечатано в конверт, що вони значать для тебе? Це не просто ритуал,
як-от: поїдання мандаринів, олів'є та розпивання шампанського під бій курантів. Це не просто поздоровлення рідних, друзів та знайомих й побажання успіхів у році прийдешньому. Це
програма-мінімум для твоєї долі на певний проміжок часу. Отими словами на клаптиках паперу ти закладаєш основу свого спрямування, програмуєш себе на більше, краще, вище, дужче...
Відчуття наближення Нового року — унікальне серед інших,
по-своєму особливе для кожного, ексклюзивне за виміром. Хай воно залишить у душі відбиток справжньої любові, незатаврованої грошми, щирості, якої так мало сьогодні, людяності, якої ще менше, дружби без боргів та... світлої чистої віри.
Що добро — непереможне.
Опубликовано на сайте Поле надежды (Afield.org.ua) 22 декабря 2009 г.
