Кожного ранку на тому мiсцi збираються чоловiки. Так, сьома п'ятнадцять. Я знову, за встановленими кимось правилами, буду пити гiркуватий — i вже суттєво обридлий — зелений чай з жасмином. Проте — незмiнно — вiдкорковую баночку з кавою, аби насолодитися цим — забороненим — ароматом, чи аромоксамитом, як кажуть у рекламi. З того часу минуло два роки шiсть мiсяцiв i чотирнадцять, нi, сьогоднi ж двадцять сьоме, п'ятнадцять днiв. У мене вирiзали емоцiї. Стала такою от дресированою, зовнi спокiйною, лялькою.
...дерев'янi ручки, нiжки,
тiло дерев'яне
i ледь чутно:
«Ма-мо», «ма-мо», —
серце калатає...
Калатання серця поступово заглушили правила. Що маю говорити, як маю стояти, у що маю бути зодягнена. Нiчого сiрого. Йому це нагадує... Хоча вiн уже й сам не пам'ятає, що йому це нагадує.
Перед очима знову вранiшнi обiйми. Кавовi зерна стовiдсотково повторювано накликають один i той же спогад.
— Кицю, а каву у постiль? Для мене? — i цьомчик у плече. Так рiдко туди. Але так млосно.
— Звичайно, милий. Для тебе все, що завгодно...
Не хочеться вилазити з теплого лiжечка.
— Тiльки не називай мене бiльше так! — це я вже з кухнi. Учора почула, як при менi вiн назвав кицькою 16-рiчну офiцiантку, тимчасову подружку його одруженого друга. Та дiвчинка навiть — мiж однiєю з безлiчi цигарок — кинула до мене одне-єдине питання:
— Ти гдє учiшся?
Так i хотiлося вiдповiсти: «Це ти вчися, дорогенька, а я вже вмiю».
...Так от, нiяких кицьок, зайчикiв i рибок. Залиш це для iнших. Звiсно, про iнших я тодi й думати боялася. Мене так збуджував його кавовий аромат! Сидiла гола на кухнi, тихесенько ковтала морозиво й пильно дивилася, й одночасно схематично в головi проектувала його рухи. Вiн палить. Незмiнно дешевi за нашими мiрками сигарети. Iнколи торкається фiлiжанки.
— Чого ти на мене так дивишся?
— Намагаюся запам'ятати.
— А що, вже забула, який я?
Посмiхаюся. Сумно посмiхаюся. Та нi, любий, не забула. Просто, коли знаєш, що людина тобi бiльше не належить, що каву для неї готуєш востаннє, хочеться запам'ятати все, до найменшого поруху. Навiть не запам'ятати, а закарбувати на скрижалях — тепер самотнього — буття.
Вони вирiзали в менi емоцiї. Я стала бездоганною. Зi звичайного менеджера, яких у нашiй фiрмi за моїми пiдрахунками щонайменше тридцять шiсть, я стала керiвником PR-служби. Саме я вирiшую, яку краватку одягне бос на ту презентацiю й скiльки хвилин вiн витратить на оце телебачення.
А ще я придбала омрiяний сiрий костюм.
I саме в цей момент. О сьомiй п'ятнадцять. Рiвно через два роки шiсть мiсяцiв i п'ятнадцять днiв я зрозумiла кохання. Воно вiдродилося в менi. З безцiнних, годинами й секундами визбираних спогадiв розвинулося в менi найголовнiше. Я зрозумiла себе. Я стала безповоротно мудрою.
Кожного ранку на тому мiсцi збираються чоловiки. Перед їхнiми очима пологовий будинок.
Кожного ранку на тому мiсцi збираються чоловiки. Так, сьома п'ятнадцять. Я знову, за встановленими кимось правилами, буду пити гiркуватий — i вже суттєво обридлий — зелений чай з жасмином. Проте — незмiнно — вiдкорковую баночку з кавою, аби насолодитися цим — забороненим — ароматом, чи аромоксамитом, як кажуть у рекламi. З того часу минуло два роки шiсть мiсяцiв i чотирнадцять, нi, сьогоднi ж двадцять сьоме, п'ятнадцять днiв. У мене вирiзали емоцiї. Стала такою от дресированою, зовнi спокiйною, лялькою.
Перед очима знову вранiшнi обiйми. Кавовi зерна стовiдсотково повторювано накликають один i той же спогад.
Посмiхаюся. Сумно посмiхаюся. Та нi, любий, не забула. Просто, коли знаєш, що людина тобi бiльше не належить, що каву для неї готуєш востаннє, хочеться запам'ятати все, до найменшого поруху. Навiть не запам'ятати, а закарбувати на скрижалях — тепер самотнього — буття.
Опубликовано на сайте Поле надежды (Afield.org.ua) 10 мая 2007 г.