Коли менi кажуть,
Розкажiть, будь ласка, казку,
Я, зазвичай, вiдповiдаю:
Ну, то послухайте
Казочку-розказочку, у життi пiдказочку
Про зозулю. Тож...
Летiла зозуля, зозуля срiбляста.
Бачила диво, зiронька ясна,
Бачила диво, як сонце сходило.
Це таке дiло — бачити диво!
Сонце сходило ясно i вчасно,
Сонце срiблясте... Як та зозуля,
Що свiтом летiла та бачила диво,
Як сонце сходило понад полями,
Де за ланами
Дзвонить звонар, дзижчить комар,
Гудуть джмелi старi й малi,
Та доки всi вони гудуть, дзижчать,
Дзвонять, лiтять, срiбляться,
На нашому подвiр'ї в сiнях
Саня у крисанi мостить сiном синi сани,
Дiд на стiльцi озуває постiльцi,
Баба мордується, бо в чоботи не взується,
Одна нога взута, друга роззута,
А якби третя була, то не знаю, як би пiшла?
I кожен з них поспiшає,
Бо лiто швидко минає!
Тож, звонар дзвонить, комар дзижчить,
Гудуть джмелi старi й малi про те,
Що день лiта зиму годує!
Але кожному своє:
Хтось у сiнях у крисанi
Мостить сiном синi сани,
Хтось на стiльцi озуває постiльцi,
Хтось знай собi мордується, бо в чоботи не взується,
А хтось стоїть та теревенькає
Якусь казочку про зозулю...
I ми всi знаємо, хто цей хтось,
Що стоїть та теревенькає про зозулю,
Що свiтом летiла та бачила диво,
Як сонце сходило ясно i вчасно!
Бо що не вчасно — то i не ясно!
Та кожному своє:
Кому сани iз сiном,
А кому пироги iз сиром i казочка!
Про зозулю, що свiтом летiла
Та бачила диво, як сонце сходило.
Бо це ж таке дiло — бачити диво!
Та бачити — то бачити,
А от тлумачити — то тлумачити:
Виходить, щоб дати пораду,
Треба казати до ладу!
От i маємо: яка головонька,
Така i розмовонька!
Так, хто знання має,
Той мур зламає!
Так-то воно так,
Але трiшечки не так.
Бо кожному — своє!
Коли менi кажуть,
Та кожному своє: