Це був звичайнiсiнький день на узбережжi Азовського моря. Ну хiба що занадто вiтряний. Саломея сидiла на ракущано-пiщаному березi в одних трусах, або як зараз кажуть, топлес, та час вiд часу посмоктувала то сигаретку «ЕЛЕМ» червонi, то пиво «Сармат Ель». Море було жваве — воно кидалося, щось бурчало, ревiло та верещало, мов покинута матiр'ю дитина. Воно було живе. Як завжди. Але цього разу Саломею щось бентежило в його поведiнцi. Вона пiдiйшла до нього, присiла на великий слизький камiнь. Море нiбито на те й чекало — перша хвиля накрила дiвчину ледве не з головою, друга — хлиснула по спинi, третя — лагiдно лизнула ногу. Тодi Саломея пiдвелася i зробила крок йому назустрiч. Почалося неймовiрне — море збожеволiло, воно билося в iстерицi, неначе причинна, в якої почався напад чорної хвороби. Скажена пiна била Саломею в обличчя, удари були такої сили, що спроможнi були збити дiвчину з нiг. Добре що за спиною у тої був камiнь. Перед очима у Саломеї поплило. Її здалося, що течiя пiдхопила її i понесла в безвiсть. Вона знов присiла на камiнь, але це дивовижне вiдчуття не проходило. Тепер вона плила вже на каменi. А море все билося та реготало. Саломеї стало по-справжньому добре, це була маленька ейфорiя. Вона заплющила очi i слухала шершавi звуки хвиль. Скiльки минуло часу, вона не пам'ятає. Як тiльки вона покинула свiй iмпровiзований корабель, море, яке майже заспокоїлося, знов жорстоко вдарило їй в спину сильною хвилею.
— Невже це вiд пляшки пива?
— Так, можливо. Спека.
Крокуючи бетонним асфальтом, Саломея згадала учорашнiй вечiр. Бурю, та як блискавки розколювали небо над морем та падали туди i гасили у солонiй водi свiй електричний вогонь. Море було чорним вiд гнiву. Або просто гуляло та бавилось. Вiтер рвав одяг та перетворював волосся на дрiт. А потiм був бар, де Саломея замовила собi двi склянки «сухаря» та пiсню Лед Зепеллiн. За «сухарь» взяли 13 гривень, пiсню не виконали. Сказали, що можуть лише заспiвати «Бебi чизгаре» i то за 20 гривень. До санаторiю Саломея поверталася пiд дощем — i була чомусь щаслива.
* * * *
— Цей священик помер, я точно знаю. I це сон — знущання розуму над дiйснiстю. Але ж вiн говорить зi мною. Я в церквi. Священик у чорному вбраннi. Я показую йому фотокартку. На нiй якiсь люди, один з них — Орест. Але чому у нього замiсть обличчя чорна пляма? Отче, дивiться! Цього не було! Отче, що це?
Вона прокинулась i подивилась на годинник — десь коло шостої вечора. Думки, як завжди, прийшли без запрошення. Саломею раптово заполонив жах — їй захотiлося додому. Що вона робить тут? У цьому санаторiї, нащо поїхала на цей захiд, який називається семiнаром для керiвникiв друкованих видань. А якщо поїхала, то чому хиляє, чому зараз не сидить в БК i не слухає про розвиток мiсцевих ЗМI в Польщi? Всi слухають, а вона — нi. Навiщо замiсть занять вона пiшла на море, а з моря — до кiмнати, де i заснула, а тепер прокинулась? Нiхто, крiм неї, з 20 учасникiв не робив такого. Вони сидять у крiслах, обтягнутих старою порепаної шкiрою, та роблять нотатки у своїх блокнотах. А вона... Тепер вона знову маргiналка, суспiльство вiдцурається вiд неї, i вона буде сама, з неї будуть глузувати i назвуть дивачкою. Що ж робити? Треба йти, хоч до закiнчення залишилось менш години. Але як вона зайде? Як вона продефiлює повз людей, якi увесь день працювали, в той час як вона розважалася з морем? I тут вона згадала науку Ореста. Вiн вчив її нiколи i нiкому не демонструвати почуття своєї провини, поводитися впевнено та навiть зухвало, затямити, що ти нiкому i нiчого у цьому життi не винен. Так виховується повага до себе.
Саломея одягла чорну спiдницю та бiлу вишиту сорочку. Подивилась у дзеркало — непогано. Чорне волосся, бiла сорочка... Дорога здалася довгою, на душi залiг камiнь, розум ще знаходився у станi напiвсну, а думки плуталися. Орест... Що означає це сновидiння? Мама сказала, що її не слiд було кидати його у ТАКОМУ станi. А сьогоднi з ранку вона бачила церкву. Сни — це поєднання нашої уяви з реальними подiями, їх вiльнi непiдконтрольнi свiдомостi iнтерпретацiї.
Вона зайшла впевненою ходою та присiла не на останнє мiсце, як планувала. Веселий хлопець iз Тернополя на iм'я Михась радив не захоплюватися описанням подробиць самогубств.
— Маємо таку статистику. Публiкацiя в газетi про самогубство збiльшує кiлькiсть самогубств та колективних самогубств. Якщо людина з проблемами читає таку статтю, вона пiдсвiдомо обирає шлях до визволення, бо перед її очима живий приклад. Були випадки, коли такi матерiали спричиняли аварiї та ДТП. Льотчик або водiй навмисно вбивав себе та пасажирiв. Будьте обережнi з такими публiкацiями!
— Що за нiсенiтниця, — подумала вона.
Скоро все закiнчилося i всi висипали на вулицю, де безжальне сонце плавило асфальт. Нiхто не сказав Саломеї анi слова, не кинув анi докiрливого погляду. Це її трохи заспокоїло. I думки про веселий вечiр в компанiї цих людей здалися їй вже не такими абсурдними. Раптово вона почула страшний гвалт. Джерелом цього жахливого звуку був хлопчик-пiдлiток. Мати стягувала з нього одяг та зi всiєї сили лупцювала його по бокам. Очi у хлопчика були божевiльнi. З дикими криками вiн побiг геть вiд матерi i зник за будiвлею БК. Москалi — яких було дуже багато цього сезону на Азовi — здивовано розглядали цю картину, доки їх увагу не привернув кумедний песик.
— Паасмаатри, кааакаяя саабака!
— Ах-ах!
Вiдмовляючись думати, що це було, Саломея рушила далi, у напрямку санаторної їдальнi. Тим часом, навкруги вiдбувалося щось страхiтливе. Люди кричали та енергiйно хитали головами, намагаючись вiдiгнати щось прискiпливе та шкодливе. Дiвчина ридала, а хлопець щось витягував з її волос. Незабаром Саломея i сама вiдчула пекучiй бiль, а потiм ще i ще. Бригади скажених збентежених ос атакували безпомiчних перехожих. Не придумавши нiчого кращого, Саломея кинулася бiгти до свого номеру або до їдальнi, минаючи нещасних людей, якi марно намагалися звiльнитися вiд прискiпливих комах. Але де там. Як не втiкала Саломея, за нею тягнулася та смугаста збентежена банда. Вухо та нога дiвчини пекли, бiль був сильним, але жах був ще сильнiшим. Їй здавалося, що вона спить, i всi цi подiї — це тiльки продовження того дивного сновидiння. Вона збожеволiла, i це очевидно. Раптово Саломея збагнула, що нiяких ос вже немає i вона стоїть посеред дороги, напроти дитячого майданчика, де грається один-єдиний хлопчик.
— Де ж їдальня?, — подумала вона. I пiшла блукати викладеними бетонною плиткою стежинками, якi скрiзь у цьому довбаному санаторiї були однаковiсiнькими. Будiвлi корпусiв теж були по-совєтськi схожими. А людей, як на грiх, крiм того хлопчиська, нiде не було. У головi дiвчини почало крутитися. Цей клятий санаторiй з дитячим майданчиком, порожнiми лавочками та сiрими будинками нагадав їй мiсто Прип'ять, де i досi на стiнах покинутих квартир висять календарi, вивернутi датою 26 квiтня 1986 року. Мертве мiсто, мертва тиша, i з будь-якої щiлини прямо зараз може вилiзти жмур. Саломея заплющила очi. Покусанi мiсця продовжували пекти. Дiвчинi захотiлося вмерти i бажано прямо зараз, тут, не дожидаючись, поки один з монстрiв, якими тут все, напевно, кишить, витягне з неї усi нутрощi... Думаючи про це страхiття, вона навiть не помiтила, як звернула однiєю стежкою i опинилась навпроти бару, назву якого примiтила ще вчора. Бар називався «Морской конек».
— Морской конек, морской конек, сєгодня видался нєлегкий денек...
Шлях вiд цього закладу до свого корпусу вона знала напевне. А вiд корпусу до їдальнi — недалеко. Потихеньку почали з'являтися люди, здебiльшого москалi. I чим швидше та впевненiше Саломея крокувала до їдальнi, тим бiльше перехожих вона зустрiчала. I хоч деяких з них на вигляд з легкiстю можна було вiднести до монстрiв, Саломеї було вже не так страшно, i вона навiть заглядалася на приспущене до горизонту азовське сонце.
Нарештi Саломея вийшла на великий майданчик, посерединi якого плювався фонтан. З будiвлi, оснащеної витими сходами, яка саме i була їдальнею, гучно лунала росiйська попса.
Усе, що сталося з нею, в тому числi i ЧП з осами, дiвчина, напевно, вже приписала своїй хворiй уявi, але у їдальнi сидiли такi ж самi жертви осиного нападу, як i вона, i голосно обговорювали злочини зухвалих комах. Далеко не вся група учасникiв семiнару, яка складалася з самозакоханих редакторiв та засновникiв, дуркуватих дизайнерiв та впевнених у власнiй неповторностi рекламiсток, зiйшлася на вечерю. Деякi лежали в своїх номерах геть покусанi та приходили до тями. Бiльше за всiх дiсталося сором'язливiй дiвчинi з Кривого Рогу. Для неї це був справжнiй фiльм жахiв — укусiв двадцять їй перепало. Не було у їдальнi i мiчмана Фiлiмоненко, ледве не єдиної людини, з якою Саломея спiлкувалася залюбки. Цей 45-рiчний дядько мав респектабельний вигляд, молоду дружину у Феодосiї, де i жив, шокуючу поведiнку та специфiчне почуття гумору. Саломеї було легко з ним. Сьогоднi мав бути її другий вечiр в його компанiї. Учора вночi — дивитися на бурхливе море — вона пiшла теж з цим мiчманом (вона так назвала його, бо колись, за його ж словами, вiн служив у флотi, а тепер видавав якусь дрiбненьку газетку з оголошеннями). Але, не подолавши i половини шляху, вiдважний радянський офiцер (морський!) злякався бурi i повернув до корпусiв, перед тим довго переконуючи Саломею пiти разом з ним, щоб провести «нєзабиваємий вєчєр». Але дiвчина обрала море, шторм та вiтер, що перетворює волосся на дрiт...
Не побачивши мiчмана за столом, а їли вони разом, Саломея трохи занепокоїлась: мабуть, героя теж покусали. Але навiть думки про те, що на сьогоднiшнiй вечiр їй доведеться шукати нову компанiю, невзмозi були спаплюжити яскраве та життєстверджуюче почуття власного здорового глузду. З якого Саломея, як виявилось, ще не з їхала. Хоч з iншого боку всi цi подiї залягли на серце дiвчини важким тягарем, i вона пiдсвiдомо класифiкувала їх як знак, або поштовх до невiдомих дiй.
Поївши картоплi з рибою, Саломея пiшла до номеру, де зустрiлася з сусiдкою — чванливою дiвкою з великими цицьками, свiжевипрацьованими манерами та мерзотним норовом. Звали сусiдку Оксаною. Вони з Саломеєю одна одну не переварювали. Оксана бачила в Саломеї щось грубе, просте та вуличне, а Саломея взагалi ненавидiла дiвчат, якi можуть находити кайф в розповiдях про те, як одного разу до санаторного номеру, в якому жила Оксана, постукали сусiди-хлопцi, а вона думала, що то подруга, i вiдкрила їм в одних трусиках. А потiм почала кричати на весь санаторiй, да так, що навiть чергова сестра прибiгла. Оксана розповiдала цю iсторiю з таким трагiзмом, нiби тi хлопцi вiтрахали її прямо на порозi...
Оксана була замiжня, та годинами розмовляла зi своїм чоловiком по телефону, нiби вони не бачилися цiлу вiчнiсть.
Саломею все це дратувало, бо Орест взагалi їй не дзвонив, а тiльки надiслав пару есемесок, та й тих — у вiдповiдь на її, як завжди, занепокоєнi повiдомлення. Вiн навiть не провiв її, i не зателефонував на темний автовокзал, з якого вона їхала до непривiтного Бердянська... Хоч вони i не посварились. Просто Оресту зараз дуже погано, а вона кинула його напризволяще, промiняла на море, та ще й на це брудне, Азовське. Чому його немає зараз поруч? Чому його нiколи немає поруч, коли вiн їй конче потрiбен? Бiль вiд укусiв знов нагадав про себе, а зжужмлене лiжко — про жахливе сновидiння, i Саломея згадала про свою думку, щодо знакiв, яких їй сьогоднi зробили бiльш нiж достатньо.
— Що за кляте мiсце? — подумала вона, вже виходячи з номеру.
Коло корпусу збиралися члени групи, якi голосно обговорювали вечiрнiй маршрут. Мiчмана Фiлiмоненко серед них не було. I Саломея вирiшила запитати, що з ним сталося.
— Саня у медпунктi. Його сильно покусали, — сказав його сусiд по кiмнатi. Тим часом народ почав скупчуватися, на дворi стояв прохолодний приємний трохи сирий вечiр, а зiркове небо не обiцяло дощу. Але вiтер був сильний i, як здалося Саломеї, якийсь тривожний, хоч i вдавав з себе лагiдного коханця, нiжно перебираючи її волосся. Раптово дiвчинi захотiлося тiкати звiдси. Геть з цього санаторiю! Бо тi жмури, якi могли з'явитися в будь-яку хвилину, дуже непокоїли Саломею. I тут вона почула, що одна трiйця збирається до Бердянська. Це була коротко пiдстрижена худорлява дiвчина з Донецька на iм'я Лара, зовнiшнє схожа на дружину Ореста, її новiтнiй фан — малий хлопець з фарбованим волоссям та жiночим голосом, та дуже товста подруга Лари Свєта. Iдея пiти гуляти до Бердянська Саломеї подобалася. На вiдмiну вiд цiєї дивної та майже протиприродної компанiї. I вона вирiшила почекати ще бажаючих втекти з цього жахливого санаторiю хоч на один вечiр. Але або нiхто не хотiв йти кудись разом з цими людьми, або iдея сховатися вiд моря бiльше нiкому не сподобалась, i щаслива в своїй самотностi трiйця вирушила до мiста, незважаючи на прохання Саломеї почекати ще — може хтось збереться.
Таким чином, Саломеї не залишалося нiчого iншого, як пiти провiдати нещасного мiчмана, тим бiльше, що її укуси продовжували пекти i Саломея хотiла показати їх медсестрi. А якщо i правда оси скаженi... Мiчман — блiдий, як мур, (аби не жмур, свят-свят-свят) сидiв на кушетцi, вигляд у нього був кепський. Вiн тер свого лоба ваткою i голосно розмовляв з сестрою. Вони обговорювали укол, який мiчману, мабуть, не так давно зробили.
— Iголка какая большая! Ви — как та оса. Точно. Нiчєм нє лучшє!
Побачивши Саломею, мiчман знiяковiв.
— Як ти? — спитала вона, намагаючись додати своєму погляду як можна бiльше спiвчуття, але вдалося їй це не дуже — їй хотiлося реготати. Вона згадала Пєлєвiна i життя комах.
— Та як. Покусалi i покололi! Я такого в жизнi нє вiдел! Стая целая, б**... Раз дєсять ужалiлi точно! — сказав вiн, потихеньку змiнюючи свiй до смiху жалюгiдний вираз обличчя.
— Це жахливо. Я так злякалася. Мене теж вжалили. Бачиш, у вухо та в ногу...
— О, єщє клiєнт, сколько ж вас, — обiзвалася медсестра-оса.
Саломеї дали вату зi спиртом i сказали терти покусанi мiсця. Вона присiла поруч з мiчманом i почала мазати вухо та ногу. Вiн уважно дивився на цю процедуру та продовжував базiкати:
— Жєна волнуєтся. Она звонiла, когда мнє укол дєлалi. Я сказал, что у мєня бєда. I тєлєфон виключiл...
— Зателефонуй їй. Правда. Це жорстоко...
— Сама позвонiт! Слишiш, мнє надо пойти випiть чєго-нiбудь. Стрес снять. Пойдьом?
— А ти взмозi?
— Атож! Єщє как!
Мiчман йшов дуже повiльно i голосно охав. Коло корпусу вони зустрiли частину групи, ту, яка досi не вирiшила, куди йти. Майже всiх цих людей поєднувало те, що вони були покусанi. Винятком була тiльки Оксана, яка, на превеликий жаль Саломеї, теж тусовалася серед невизначених. Побачивши Саломею з мiчманом, народ зреагував оперативно — i вже за хвилину вони йшли на узбережжя ватагою з чотирьох людей. Говорили про ос — нi нащо iнше суворий вигляд мiчмана надихнути не мiг. Вони прямували на так зване маленьке море — тихий санаторний пляж, де протягом цiлого дня товстi тiтки виставляли свої ляшки пiд променi безжального сонця. Саломея не любила цей пляж. Їй бiльше подобався той, на якому вона була сьогоднi вранцi... Вона згадала той поклик моря, його манливi пестощi i дикий гнiв. Вона не вмiє плавати, хiба море не знає цього? Навiщо тодi воно так гукало її, так стогнало i так спокусливо запрошувало до своїх обiйм? Адже вона б запросто могла йому пiдкоритися. Але нi, вона не хотiла вмирати. Навiть тодi в Києвi, коли стояла на балконi десятого поверху будинку, що на вулицi Городецького. Стояла i слухала звуки клаксонiв, якi всю нiч видували прiзвище Ю-щен-ко, глядiла на поодинокi групки бадьорих революцiонерiв, якi, не дивлячись на дрiмучу темряву, шарiлися мiстом, бо думали, що роблять iсторiю, а хто в такi хвилини ще й про сон помишляє? А вона, Саломея, стояла на цьому обледенiлому балконi i час вiд часу переводила погляд на таке ж обледенiле гiлля дерев i думала, що якщо зараз вона звiдси вистрибне, то, поки буде летiти вниз, подере об нього все обличчя...
На пляжi вони просидiли недовго. Нiхто не здогадався, що там в таку пору вже не продають пива. Тому компанiя пiшла назад, до найближчого ганделика, де i зробила першу зупинку. Всi, крiм є******* Оксани, пили пиво. I розказували байки про комах взагалi, i про ос окремо. Саломея розказала кумедну iсторiю про те, як два її знайомi хлопцi поїхали на природу i накурилися там плану. Зранку один з них прокидається, виходить з намету i бачить, як його товариш — голiсiнький, рубає сокирою свiй одяг, на шмаття рубає. Ну думає, накрило людину. Пiдходити боїться. Раптово кат одягу повертається i йде до нього, з сокирою, зрозумiло. Той тiкати.
— Стiй, дурню! То просто менi в штани вночi ящiрка заповзла. I лежала там тихенько. А я вiдлити встав, i вiдчуваю в штанах щось живе, думав, справдi накрило... Ящiрку викинув, вдягнувся, але тiло почало свербiти, думав, ще одна десь заховалася. Поскидав все з себе i почав рубати...
— Так то, виявляється, iншi частини твого тiла з головою не товаришують?
— Товаришують. Але коли ти не обкурений, i не тодi, коли в твоїх штанах гадюка...
— Ти ж казав ящiрка...
— Спочатку ж я думав, що гадюка...
Смiялися всi, крiм Оксани. Вона кривилася. Здавалося, нiби її дратувало в Саломеї геть усе, а особливо її українська мова. Посидiвши трохи, гурт вирушив до санаторiю, продовжити вечiр, але вже не з пивом. Мiчман повеселiшав i раптово згадав, що сьогоднi день якогось там морського флоту, тобто його день, i вiн збирається гуляти по-крупному i дуже сподiвається на те, що колеги роздiлять з ним його свято.
Вони присiли на майданчику з караоке. Мiчман замовив всiм горiлки, м'яса та рибний шашлик. Оксана вiд горiлки вiдмовилася i сидiла зi склянкою соку. I дуже скоро пiшла спати. Шашлик довго не несли. Не несли так довго, що до компанiї встигла приєднатися ще одна група семiнаристiв на чолi з двома польськими тренерами. Мiчман гуляв по повнiй, згадуючи про Саломею лише тодi, коли у тої закiнчувалася горiлка. Але вона зовсiм не сумувала, а залюбки теревенила з поляками про українську iдею i про феномен помаранчевої революцiї. Ставало дуже весело. Але шашлик все не несли, i мiчман почав нервувати. Чим бiльше проходило часу, тим жорсткiшим ставало його обличчя, i Саломеї довелося мимоволi звернути увагу на свого супутника. Але у неї було дуже мало часу на дипломатiю. Офiцiантка — худорлява дiвчина — вже стояла перед червонопиким мiчманом, який в цю хвилину став схожий на Гiтлера, його кумеднi вуса нервово ворушилися, а в очах у пекельному танку казилися бiси.
— Дє мой рибний шашлик? — заорав вiн.
— Iзвiнiтє, у нас нєт.
— Как нєт????
— Я же сказала нєту. Ви нє услишалi?
— Я нє услишал? Ви iспортiлi мнє вєсь празднiк! Я нє буду платiть, нє за водку, нє за пiво, нє за мясо. Нє буду!!!!
— Я второй день работаю...
— Ви опозорiлi мєня перед дєвушкой! Пєрєд друз'ямi!
Ця маячня тривала приблизно пiвгодини. Мiчман монотонно знущався з офiцiантки, вимагав зустрiчi з її босом...
— У мєня дєнєг полно! Я куплю ваш бар с потрохамi! Ви мєня здесь нє уважаєте.
Спочатку Саломеї було забавно спостерiгати цю дискусiю, але чим далi тривала це безглузде i немилосердне катування офiцiантки, тим огиднiше ставало у Саломеї на душi. Уся компанiя, як застигла, дивилася цю виставу i нiхто не мiг видавити з себе анi слова. Офiцiантка почала плакати, але злий мiчман став ще бiльше знущатися з неї, придумуючи все новi i новi мовнi виверти, якими i бив бiдолашну дiвчину.
— Сашко, — нарештi сказала Саломея. Але її голос залишився не почутим в цьому галасi. Сашко! — покликала вона голоснiше. Мiчман подивився на неї п'яними очима. — Скiльки грошей, Сашко? Я вiддам, хочеш? Припини, я тебе благаю. Це вже занадто.
— Пєрєстань. Ти нє понiмаєш, вот поетому i в странє у нас бардак такой. А откуда он начiнаєтся? Вот iз такiх вот дєл. Iз такiх кабаков, iз такiх офiциантов. Мнє надоєло, что мєня на******. Саломєя! Надоєло!
— А менi набридла ця гидотна вистава. Скiльки грошей? — звернулася Саломея до офiцiантки.
Та мовчала. Мовчали всi.
Раптово мiчман заспокоївся, дiстав з кишенi 200 гривень i кинув їх на землю.
— Я дам дєньгi. Но пусть завтра ваш бос прiдьот ко мнє в номєр... Ти поняла???
Офiцiантка, ридаючи, пiдняла грошi i зникла. Тим часом на майданчику вже нiкого, крiм веселої компанiї шанувальникiв рибного шашлику, не залишилось. Розгублений мiчман сидiв за столиком i дивився на «друзiв». Хтось запропонував перейти в iнше мiсце, де можна не тiльки випити, а i потанцювати. Саломея вiдчула дикий бiль у головi. Але думка про танцi їй сподобалася. Треба було робити хоч щось.
Вони присiли за великий стiл пiд зеленим тентом, на якому блимала лампочка. Стiл i тент чимось нагадували атрибути сiльського весiлля. Та i тамада був — мiчман розгулявся остаточно. I здавалося, що скоро вiн почне танцювати прямо на столi. Саломея сiла мiж ним та польським тренером американського походження Максом. Макс був красивим високим 35-рiчним чоловiком: карi очi, майже атлетична фiгура, кучеряве довге волосся, схоплене у хвiст. Учора вiн дивився на Саломею дуже зацiкавленим поглядом, i вона була не проти прийняти його сигнал, але того ж вечора до нього приїхала подруга. I тепер вiн мав право дивитися на Саломею лише з-за грат, так описала Оксана Забушко позирк одруженого чи оподруженого чоловiка на iншу вiльну жiнку.
— У Вас дивне iм'я, — казав вiн Саломеї учора, пiд час двадцятихвилинного кава-брейку.
— Я нiколи не думала про це. Iм'я — це ж тiльки слово, яким тебе кличуть...
— Не скажiть — iм'я це карма. Ви, напевно, теж краще забажаєте голову коханого на блюдi, нiж змиритися зi своєю поразкою?
— Зараз не бiблейськi часи. Я буду вимагати для нього довiчного ув'язнення.
Може той сон — є наслiдком цiєї розмови, — заспокоювала себе вже весела Саломея, якiй турботливий мiчман купив ще одну пляшку пива. Зараз Макс був дуже серйозний i дуже чемно спiлкувався зi своєю подружкою, не забуваючи, правда, перекинутися парою слiв iз Саломеєю. Їй, до речi, подобався i Макс, i його дiвчина, яку звали Лiдiєю. Тому вона вирiшила запросити їх потанцювати. За ними пiшли i всi iншi, крiм мiчмана, який добивав вже четверту пляшку свiтлої «Оболонi». Танок був запальний — у кiнцi всi взялися за руки i почали дригати ногами пiд ритмiчну мелодiю, здається, це був «Модерн токiнг». Танок забрав у Саломеї набагато бiльше енергiї, нiж вона очiкувала. Повернувшись до столу i ковтнувши вже свiжого пива, дiвчина вирiшила, що нагулялася i їй треба йти спати. Рiшення це для Саломеї було дуже дивне: нащо йти темними стежками у той номер, де спить сном янголятка дурна сусiдка? Але їй дуже вже закортiло йти. Просто йти. Нiби щось штовхало її — йти прямо зараз, однiй, по мiсцям, де ще вдень їй ввижалися жмури та привиди. I вона пiшла. Незважаючи на благання мiчмана, який аж раптово протверезiв.
Темно, темно, але не страшно. Йдеш собi, обережно роздивляючись дорогу. Жмури, де ви? Де ви сидите i чого чекаєте? Я тут! Iдiть познайомимося!
— Дєвушка, ви нє паадскажiтє, каак пройтi до второго корпуса?
Саломея здригнулася, але обернулась. Перед нею стояв, звичайно, не жмур, а здоровенний москаль з пляшкою пива у руцi, у бiлiй тенiсцi, яку було пречудово видно у темрявi, i вузьких джинсах. Москаль нагадував Сiльвестра Сталоне — з такими м'язами тiльки радянських шпигунiв у Тихий океан кидати. На вигляд хлопець був молодший за Саломею.
— Я туди йду. Якщо хочете, я вас доведу.
— А по-русскi ви говорiтє?
— Навiщо? Хiба ви мене не розумiєте? Нє понiмаєтє, тобто?
— Ну нє всє понiмаю. Можєт, ми с вамi прогуляємся?
— Можна. Ви з Москви?
— Да. Ми каждий год с пацанамi приєзжаєм сюда. Ну iлi в Ялту. Хочєш пiва?
— Так.
Вони пiдiйшли до цiлодобового ларьку, що розташувався неподалеку вiд їдальнi, де вiн купив два Туборга.
— Можєт, прiсядем?
Тiльки-но Саломея опустилася на лавку, нiчний кавалер мiцно обiйняв її i поцiлував в уста, вона вiдчула його язик та пивний запах, який вона прийняла за запах чоловiка. Вiн цiлував її пристрасно та довго, просуваючи руку пiд сорочку. Саломея торкнулася його торсу i вiдсторонилася.
— Як тебе звуть?
— Льоха. А тєбя?
— Саломея.
— Ух ти!
— Пiшли гуляти!
Гуляли вони довго. За цей час Льоха встиг розказати, що працює iнженером на московському заводi.
— Знаєш, я хатєл спросiть. А что ви, укрАiнци, зiмой дєлаєтє?
— Те, що i ви. Чекаємо, поки весна прийде. Ждьом тобто.
— Нє, я iмел в вiду вообщє. Ну вот лєтом, тут бiзнєс — турiсти.
— Україна — це, по-твоєму, тiльки Крим та Азов?
— Нє, я ж нє знаю, потому i спрашiваю... Скажи, как по-украiнскi «я тєбя люблю»?
— Я тебе кохаю.
— Я тєбя кахаю, давай прiсядем...
Льоха вiв себе ще смiлiше — вiн навiть добрався до пiхви Саломеї, м'яв її гарячими пальцями, а його губи продовжували жадiбно терзати її вуста. Її дихання ставало поривчастим.
— Ти сольоная... Купалась?
— Ти теж...
— Куда пайдєм?
— Я хочу на дикий пляж. Це далеко, але куди нам спiшити?
— Пойдем обязатєльно.
Вiн цiлував i цiлував її, немов не мiг зупинитися. Потiм рiзко пiдвiвся.
— Я прiдумал. У мєня єсть дєньгi. Щаз ми комнату снимєм.
— Де? У санаторiї?
— Да. Я нє могу тєбя к сєбє пригласiть, там корєша. А у тєбя йо******* сосєдка...
— Так, — погодилася Саломея, подумавши, який вже сон бачить Оксана, в той час як навколо неї вирують такi подiї.
А далi почався жах. Саломея i Льоха бiльше години шлялися корпусами, i скрiзь їм вiдмовляли, навiть не дивлячись нi на грошi, нi на скажену пристрасть, яку Льоха яскраво демонстрував. Нарештi вони присiли знову у другого корпуса.
— У нас в Українi з цього приводу кажуть — не судилося.
— Что?
— Чому ми, українцi, розумiємо росiйську, а ви українську — нi? Нiчого у нас не вийде, ось.
— Нет, надо что-то прiдумать!
— Я втомилася i хочу спати.
Саломея, звичайно, брехала. Їй теж було прикро, що всi приниження перед адмiнiстраторками — даремнi, i завтра вони будуть дивитися на неї, як на дiвку з Окружної, а вона, ну черниця просто. Але варiантiв не було, а Льоха її вже почав дiставати. Вона завжди так поводилася з чоловiками, яких не кохала — куди вивезе, доля — недоля.
Саломея зробила рiшучий крок у бiк дверi корпусу. Льоха побiг за нею. Але вона б легко загубилася у численних переходах будiвлi, якщо б не мала необережностi сказати йому, в якому номерi мешкає.
I через кiлька хвилин пiсля того, як вона увiйшла i з сумом подивилася на своє самотнє лiжко, у дверi почали гепати. Вiдкривати вона не хотiла, але тут прокинулася Оксана. У поганому гуморi, зрозумiло. Вона сказала, що негайно покличе адмiнiстратора, якщо Саломея не вгамує свого шанувальника. I нещаснiй втомленiй дiвчинi не залишалося нiчого iншого, як вiдчинити дверi i побачити там того, хто й повинен там бути.
— Саломєя, пажалуста. Вийдi. Умоляю. Пашлi где-нiбудь. Покурiм, єщє пiва попьєм.
— Ти завжди такий упертий? Ти нiколи не вiдступаєш, навiть коли на сто вiдсоткiв впевнений, що нiчого не вийде?
— Я нє понiмаю, Саломєя.
— Дайтє отдухнуть! Закройтє двєрi, — пищала Оксана з свого лiжка.
— Ну й добре, що не розумiєш. I не кричи, благаю. Пiшли.
Поки вони спускалися вниз, Льоха впав зi сходiв, кумедно розтягнувшись на совковому килимку з квiточками. Реагувати ще й на це у Саломеї не було сили. Пiд прискiпливим поглядом адмiнiстраторки, яку ця парочка за нiч просто задовбала, вони вийшли на свiже повiтря, де Саломея з задоволенням закурила сигарету. Але недовго — Льоха притиснув її до себе i почав цiлувати — скрiзь у губи, у лоб, у нiс, у шию...
— Я придумала. Ми пiдемо на пляж. Тiльки не на дикий, а на тихий, вiн ближче. Презервативи є?
— Да, — в очах у хлопця свiтилося щастя.
— Купуй пиво i пiшли.
— Только подождi, мнє нада позвонiть.
Втече, — байдуже подумала Саломея. Якi дзвiнки у другiй ночi? Але раптово вона побачила свого товариша у найближчих кущах, i телефонував вiн дивно, мабуть використовуючи хенд фрi, бо руки вiн тримав десь унизу живота.
— Це у Москвi називається: пiти подзвонити? — усмiхнулася Саломея.
— Ага, — весело пiдхопив Льоха, i вони пiшли геть з цього санаторiю.
Вони йшли, тримаючись за руки. Йшли коло церкви, в яку Саломея запланувала завтра сходити, навiть незважаючи на те, що вона стовiдсотково Московського патрiархату, йшли коло залiзних прилавкiв, де вдень продають ласти, окуляри, капелюшки та креми проти сонця. Небо було усiяне зiрками, а луна — така велика, що здавалося, порiвняй її хтось за розмiрами з сонцем, вона б виявилась бiльшою.
На пляжi, як i очiкувалось, нiкого не було. Льоха негайно стягнув з себе джинси i допомiг Саломеї позбутися спiдницi та трусикiв. Вiн опустив її на ще тепле камiння i задер сорочку, з вишитим українським орнаментом. Вiн пестив її груди. Побачивши його пенiс, Саломея аж злякалася — вона нiколи у своєму життi не бачила такого красеня.
— Ти його що, навмисне вирощував?
— А у нас у всєх пацанов такiе!
— Перевiряв?
Вiн входив в неї безжально, а вона, закинувши йому ноги на плечi, намагалася уявити обличчя Ореста, але вдавалося їй це погано: вона бачила лише чорну пляму, ту саму, що у снi. I вона заплющила очi. А коли вiдкрила їх, над нею висiла величезна Луна i безлiч зiрок. Вони, здавалося, шепотiли мiж собою про свої таємницi, про якi Лунi знати зовсiм не потрiбно. Але насправдi то шепотiло тихе море...
Коли все закiнчилось, Льоха мiцно поцiлував Саломею i сказав:
— Мнє так нравiтся здєсь. Тут так п******!
Саме такий вираз обличчя, мабуть, був у Катерини другої, коли вона зруйнувала Запорiзьку Сiч...
* * * *
Наступного ранку у церкву Московського патрiархату Соломея не пiшла. Пiвдня вона — абсолютно гола — пролежала на дикому пляжi, iнодi вiдбиваючи атаки прискiпливих чоловiкiв. Море було лагiдним i бiльше не кликало Саломею до себе, нiби раптово згадало, що дiвчина таки не вмiє плавати. А семiнар для редакторiв регiональних газет закiнчився. Всi роз'їхалися по своїм русифiкованим мiстам, де їм насправдi було i мiсце, а Саломеї довелося зняти iншу кiмнату — у Будинку культури, по дорозi з якого на неї в той дивний день напали смугастi лiтаючi iстоти. Кiмната була занедбаною — з обiдраними шпалерами, одним калiчним стiльцем та скрипучою пiдлогою. Крiм Саломеї у тому крилi БК нiхто не жив, це вона знала напевне, що, правда, не заважало їй кожної ночi чути в коридорах жiночi та дитячi голоси. Коли це починалося, дiвчина включала МП-3 плеєр та слухала або «Кому вниз», або Горана Бреговiча, або улюблених ролiнгiв. Нi мiчмана, нi Льоху вона бiльше не бачила.
Одного разу на пляжi вона познайомилася з Раїсою — цiкавою жiночкою, матiр'ю трьох дiтей, дуже непримiтною на вигляд, маленькою, з волосатими ногами. Раїса дуже любила поговорити, i за короткий час їх знайомства встигла розповiсти Саломеї ледь не все своє життя. Невгамовна Раїса працювала в американському проектi пiдтримки бездомних дiтей.
Одного разу ввечерi, коли вони пiшли на тихий пляж роздивлятися неймовiрно красиве рожеве небо, Раїса розповiла Саломеї про схiдну методику лiкування пiдлiткiв, якi страждають на психологiчнi розлади. Дiти приходять в велику залу, їм вмикають музику i вони починають танцювати.
— Просто танцюють? — спитала Саломея.
— Звичайно ж, не просто. Ми вчимо їх уявляти кожну частину свого тiла окремою живою iстотою. Руки, ноги, тулуб рухаються не тому, що так хоче мозок, а тому що самi того хочуть.
— I що це дає?
— Багато чого. Дiтки рiзнi бувають. Ми такi сеанси навiть в деяких колонiях проводимо. Вбивцi, крадiї, гвалтiвники... Це допомагає їм збагнути, що далеко не всi нашi вчинки продиктованi розумом.
— Але що буде заважати їм когось вбити ще? Пiсля того, як вони пробачать самi себе. I зрозумiють, що вони — не виннi?
— Це друга фаза методики. Коли твої руки, ноги i тулуб починають танцювати, бо того хоче твiй мозок. Ти вчиш його керувати всiма своїми дiями. Ти коли-небудь медитувала?
— Я не знаю, що ти маєш на увазi.
— Ти можеш без галюциногенiв уявити собi iншi свiти?
— Напевно. Але ж це робить тiльки мiй мозок, а не я сама. Не я вся.
— Бачиш. А треба, щоб мозок спав, на вiдмiну вiд свiдомостi, пiдсвiдомостi, якщо бажаєш...
— Раїсо, а сни — це свiдомiсть, пiдсвiдомiсть, чи мозок?
— Це — ти!
А небо все темнiшало i темнiшало, i той, хто не бачив його годину назад, нiколи i б не повiрив, яке воно було рожеве.
Епiлог
П'яний Орест сидiв у солiдному ресторанi, i, iнодi посмiхаючись, нiбито все у нього гаразд, уважно слухав бурхливу розповiдь Саломеї про її мiстичну подорож на узбережжя Азовського моря. Закiнчивши розповiдь, Саломея заплакала. Вона плакала i плакала, а Орест вже не знав, як заспокоювати її, i чи взагалi варто вже це робити. Вони знали, що це була їх остання зустрiч, i що зараз вони, люди, ближче яких нiколи не було в свiтi, стануть чужими, а може, i ворогами на все життя. Чоловiк i жiнка вийшли на вулицю, де сипався дрiбний снiг та завивав вiтер, i пiшли до одного-єдиного таксi, котре, як манiяк, чекало на них. Щоб назавжди розлучити в цю лиху нiч.
— Оресте, хiба я гiрша за неї?
— Ти краща. Але ж тут не працює логiка.
— Менi сон наснився. Ще давно. Ти йшов з iншою, а я не знала, як менi на це реагувати. Я весь день як причинна тодi ходила.
— Твої муки — твоя спокута.
— Що менi робити?
— Жити далi, як мужнiй жiнцi.
— Я тебе ненавиджу...
— Я поїду до Лєни...
Це був звичайнiсiнький день на узбережжi Азовського моря. Ну хiба що занадто вiтряний. Саломея сидiла на 
Вона прокинулась i подивилась на годинник — десь коло шостої вечора. Думки, як завжди, прийшли без запрошення. Саломею раптово заполонив жах — їй захотiлося додому. Що вона робить тут? У цьому санаторiї, нащо поїхала на цей захiд, який називається семiнаром для керiвникiв друкованих видань. А якщо поїхала, то чому хиляє, чому зараз не сидить в БК i не слухає про розвиток мiсцевих ЗМI в Польщi? Всi слухають, а вона — нi. Навiщо замiсть занять вона пiшла на море, а з моря — до кiмнати, де i заснула, а тепер прокинулась? Нiхто, крiм неї, з 20 учасникiв не робив такого. Вони сидять у крiслах, обтягнутих старою порепаної шкiрою, та роблять нотатки у своїх блокнотах. А вона... Тепер вона знову маргiналка, суспiльство вiдцурається вiд неї, i вона буде сама, з неї будуть глузувати i назвуть дивачкою. Що ж робити? Треба йти, хоч до закiнчення залишилось менш години. Але як вона зайде? Як вона продефiлює повз людей, якi увесь день працювали, в той час як вона розважалася з морем? I тут вона згадала науку Ореста. Вiн вчив її нiколи i нiкому не демонструвати почуття своєї провини, поводитися впевнено та навiть зухвало, затямити, що ти нiкому i нiчого у цьому життi не винен. Так виховується повага до себе.
Усе, що сталося з нею, в тому числi i ЧП з осами, дiвчина, напевно, вже приписала своїй хворiй уявi, але у їдальнi сидiли такi ж самi жертви осиного нападу, як i вона, i голосно обговорювали злочини зухвалих комах. Далеко не вся група учасникiв семiнару, яка складалася з самозакоханих редакторiв та засновникiв, дуркуватих дизайнерiв та впевнених у власнiй неповторностi рекламiсток, зiйшлася на вечерю. Деякi лежали в своїх номерах геть покусанi та приходили до тями. Бiльше за всiх дiсталося сором'язливiй дiвчинi з Кривого Рогу. Для неї це був справжнiй фiльм жахiв — укусiв двадцять їй перепало. Не було у їдальнi i мiчмана Фiлiмоненко, ледве не єдиної людини, з якою Саломея спiлкувалася залюбки. Цей 
— Саня у медпунктi. Його сильно покусали, — сказав його сусiд по кiмнатi. Тим часом народ почав скупчуватися, на дворi стояв прохолодний приємний трохи сирий вечiр, а зiркове небо не обiцяло дощу. Але вiтер був сильний i, як здалося Саломеї, якийсь тривожний, хоч i вдавав з себе лагiдного коханця, нiжно перебираючи її волосся. Раптово дiвчинi захотiлося тiкати звiдси. Геть з цього санаторiю! Бо тi жмури, якi могли з'явитися в 
Мiчман йшов дуже повiльно i голосно охав. Коло корпусу вони зустрiли частину групи, ту, яка досi не вирiшила, куди йти. Майже всiх цих людей поєднувало те, що вони були покусанi. Винятком була тiльки Оксана, яка, на превеликий жаль Саломеї, теж тусовалася серед невизначених. Побачивши Саломею з мiчманом, народ зреагував оперативно — i вже за хвилину вони йшли на узбережжя ватагою з чотирьох людей. Говорили про ос — нi нащо iнше суворий вигляд мiчмана надихнути не мiг. Вони прямували на так зване маленьке море — тихий санаторний пляж, де протягом цiлого дня товстi тiтки виставляли свої ляшки пiд променi безжального сонця. Саломея не любила цей пляж. Їй бiльше подобався той, на якому вона була сьогоднi вранцi... Вона згадала той поклик моря, його манливi пестощi i дикий гнiв. Вона не вмiє плавати, хiба море не знає цього? Навiщо тодi воно так гукало її, так стогнало i так спокусливо запрошувало до своїх обiйм? Адже вона б запросто могла йому пiдкоритися. Але нi, вона не хотiла вмирати. Навiть тодi в Києвi, коли стояла на балконi десятого поверху будинку, що на вулицi Городецького. Стояла i слухала звуки клаксонiв, якi всю нiч видували прiзвище 
— У Вас дивне iм'я, — казав вiн Саломеї учора, пiд час двадцятихвилинного 
Гуляли вони довго. За цей час Льоха встиг розказати, що працює iнженером на московському заводi.
— Я придумала. Ми пiдемо на пляж. Тiльки не на дикий, а на тихий, вiн ближче. Презервативи є?
Одного разу ввечерi, коли вони пiшли на тихий пляж роздивлятися неймовiрно красиве рожеве небо, Раїса розповiла Саломеї про схiдну методику лiкування пiдлiткiв, якi страждають на психологiчнi розлади. Дiти приходять в велику залу, їм вмикають музику i вони починають танцювати.
П'яний Орест сидiв у солiдному ресторанi, i, iнодi посмiхаючись, нiбито все у нього гаразд, уважно слухав бурхливу розповiдь Саломеї про її мiстичну подорож на узбережжя Азовського моря. Закiнчивши розповiдь, Саломея заплакала. Вона плакала i плакала, а Орест вже не знав, як заспокоювати її, i чи взагалi варто вже це робити. Вони знали, що це була їх остання зустрiч, i що зараз вони, люди, ближче яких нiколи не було в свiтi, стануть чужими, а може, i ворогами на все життя. Чоловiк i жiнка вийшли на вулицю, де сипався дрiбний снiг та завивав вiтер, i пiшли до