[Сила слабых] [Наши публикации] [Модный нюанс] [Женская калокагатия] [Коммуникации] [Мир женщины] [Психология для жизни] [Душа Мира] [Библиотечка] [Мир у твоих ног] [...Поверила любви] [Уголок красоты] [В круге света] [Поле ссылок] [О проекте] [Об авторах] [ФеминоУкраина] [Это Луганск...]
[Поле надежды — на главную] [Театральный роман (в статьях)]






Мрiї та бекграунд


Мрiї та бекграунд

Вистава «Наташина мрiя» театру «Золотi ворота» (режисер — Стас Жирков, музичне рiшення — Дмитро Солодкий) не залишає байдужими емоцiйно, навiть на тривалий час. Справа тут, напевне, у вдалiй передачi змiсту двома актрисами (Iрина Ткаченко, Олена Бушевська), якi проживали цей час на сценi по-пiдлiтковому безпосередньо та щиро в почуттях. Та, звичайно, в режисурi. По сутi, це були два монологи, але вiдчувалися вони не монологами, а безперервним рухом життя цих дiвчинок, в дннамiцi вiд початку до кiнця. Хтось пригадає чоловiче взуття, яке замiнює чоловiчих персонажiв у дiалогах, — але хiба в цьому справа?

Двi Натащi ростуть та постигають свiт в дуже рiзних соцiальних умовах. Наташа-перша (по порядку появи на сценi) живе в сиротинцi майже все своє життя. Вона не має нiчого, окрiм двох свiтлин коханої матусi, що була вбита сутенером, коли дiвчинцi виповнилося лише кiлька рочкiв. Єдиний її досвiд життя в домашнiх умовах був у якись родичiв — там донька очiкувала матусю з тюрми, принаймнi якихось звiсток, листiв вiд неї. А далi — усi принадностi державного виховання...

Наташа-друга має батька — викладача iноземних мов, мати — психолога у комерцiйнiй фiрмi, вона навчається у привiлейованої школi та її день розписаний по хвилинах (що багаторазово промовлюється протягом вистави). Авжеж, це зовсiм не легко: школа, iноземнi мови, вокал, плавання, а тепер ще й телестудiя, до якої її вибрали єдину з класу. Що й було вiдсвятковано у домашньому колi разом з батьками, як чергове пiдтвердження її винятковостi.

Наташi незнайомi одна з одною та залишаються незнайомими до кiнця вистави. Але поруч з кожною є двiйник iншої — дiвчинка з вiдмiнного вiд її соцiального шару, яка втручається фатальним чином в її життя.

Звiсно, не варто переказувати життя кожної дiвчинки — що їх хвилювало, що тiшило, яким змiстом наповнювали вони свою буденнiсть, та шукати причини, чому це саме так. I чому вони саме так пережили свою першу любов, i як з першого разу в життi, з першого ж досвiду кохання залишились беззахистними перед одним з найсильнiших його вбивць — суперництвом з iншою особою своєї статi. Краще побачити усе на сценi.

Але ж пiсля перегляду глядач, напевне, буде робити для себе якись висновки... Чому все сталося саме так, як сталося? Чи можна було попередити? Та вся лiнiя дiйства, здається, натякає на невтiшнi (хоча — як для кого) думки про те, що завжди, навiть у коханнi, перемагають успiшнi та благополучнi, i так i має бути.

Це в минулому, в його лiтературi та мистецтвi залишилися бiднi дiвчатка, якi отримували любов заможних чоловiкiв. Любов значною мiрою через жалiсть, через спiвчуття к зi всiх сторiн обдiленiй iстотi, яка нiчого не має за душею. Зараз усе виглядає (та пропагується) так, нiби успiх притягується до успiху, благополуччя — до благополуччя. Благополучна Наташа, здається, таки перемогла суперницю. Наташа неблагополучна — у в'язницi, термiн виходу — невiдомий, мабуть, що й найгiрший. Щось на кшталт фiлософiї Антонiо Менегеттi, який заявив не вперше в iсторii, але потужно, мовляв, хай програвший плаче — хай живе благополучний во вiкi вiкiв. Хто на стартi отримав лiпшi умови — правий назавжди. Iншi — як доведеться. Їхнiй обов'язок — уступити дорогу. Хто не уступить — поганий та пiдлягає покаранню.

Але — ловимо себе на тому, що це є перший погляд. Є й iнший.

По-перше, не факт, що благополучна Наташа перемогла. В її випадку фiнал таки вiдкритий.

А по-друге — вона дiйсно перемогла, але не в суперництвi в коханнi.

Обидвi дiвчата постали перед спокусою деструктивних дiй. Наташа-друга ледь не позбавила себе життя, але ж вчасно згадала, що є щось iнше, крiм оцього Сашка. Що їй назавтра на телестудiї треба вести передачу для юнацтва, а також бути у школi, на плаваннi, заняттях з вокалу та iноземних мов. Авжеж, в її життi було безлiч змiсту, цiкавих та важливих речей. Був якийсь бекграунд, а не лише мрiї про кохання.

Кохання Наташi-першої було єдиною зiркою, що осяяла iй безпросвiтнiсть, та цю радiсть забрала благополучна дiвчинка, аналог Наташi-другої. Отже, треба вбити. Не зупинило нiчого. Все одне, до цього нiчого хорошого не було й далi не буде.

Тобто, мабуть, благополуччя — це не тiлькi те, що робить класову рiзницю, а й те, що рятує? Але тодi треба щось донести до свiдомостi таких Наташ з сиротинцiв... Що благополуччя — це не тiльки те, що доступне тим, хто за парканамм заможних домiвок, але ж нiяк не їм. Що вони теж можуть набувати якостi благополуччя самотужки — принаймнi, тих його видiв, якi зараз доступнi. Потiм прийде iнше... Якщо ексклюзивний одяг Наташi-другої, який батьки шили їй на замовлення, щоб вона «вiдрiзнялася вiд маси», зараз не для Наташi-першой, — чому б тiй не зосередитися на iнших моментах, якi привнесуть благополуччя в життя? Проявити тягу до знань, наприклад... Але хто з вихованцiв сиротинцiв сумлiнно вчиться?

Це звучить майже смiшно, бо бiльшiсть типових «воспєток» назавжди викреслили таких дiвчат з нормального життя та будуть ворожими до абияких їхнiх спроб видiлитися. Не зацiкавлена в цьому середа, яка махнула рукою на Наташу з моменту появи її в сиротинцi, та i взагалi на цьому свiтi. Здається, «воспєткам» потрiбно, щоб пiдопiчнi нiколи не пiдвищили свiй рiвень свiдомостi i так i залишались на нулi — допоки не посадять, не вб'ють але не доведеться їм померти на днi життя, що з ними i трапляється дуже часто.

Дiтям-сиротам потрiбна не тiльки матерiальна, але й моральна пiдтримка, аби вони мали шанс вирости особистостями.

Ось якби такi неблагополучнi дiти могли подивитись цю виставу, та ще б хтось розповiв їм, що там до чого... Але ж не ходять неблагополучнi дiти до театру. Якби хоча б вiдеозапис «Наташиної мрiї» подивилися десь у сиротинцi...



I ще невеличкий вiдступ. Якщо Наташi-другої привернути до себе увагу хлопчика допомогли якостi та здiбностi, якi вона розвивала в собi, то iншiй випадок — це лише правильна робота журналiста.

Нещодавно до Києва приїжджав Брюс Шапiро, експерт Колумбiйськой школи журналiстики, та розповiдав, як брати iнтерв'ю у людей з травмами. Такiй людинi, говорив вiн, треба передати частину своєї сили: скажiмо, запевнити, що вона у безпечному просторi, що її поважають... Та й не тiльки до травмованiй людинi журналiст має проявити симпатiю, щоб бесiда вдалась.

Вiдома ризька журналiстка Рената Ларичева писала: «Журналiстика — це професiя-прощання... Лис де Сента, звичайно ж, був правий — до багатьох зустрiчей ти готуєш не просто питання — ти готуєш i своє серце, i тiльки тодi виходить розмова — людина моментально вiдчуває, що ти приймаєш його в твоє, єдине серце. Вiн дозволяє трохи приручити себе... Поки ви говорите, мiж вами, нехай на сорок хвилин — солодко-тривожне тяжiння приручених... А потiм, коли стаття виходить, жеврiє пам'ять, як ви були однiєю командою, нехай — зовсiм недовго. Адже зустрiчi-приручення — це твiй виробничий побут, i кожен мiсяць додається не менш 10-20. I ще через мiсяць. А за рiк? А за десять рокiв?»

Не важко собi уявити, за що прийняла знедолена дiвчинка, яка щойно прийшла в себе пiсля стрибка з вiкна, таке професiйне приручення, i нiхто тут не винен...

...Одже, хочеться побажати театру «Золотi ворота» всiлякого успiху та ось таких вистав, якi примушують розмiрковувати.


Свiтлана Дзюба. 2015 р.
Фото театру «Золотi ворота».





    ВСЕ ТЕАТРАЛЬНЫЕ СТАТЬИ НА ЭТОМ САЙТЕ:





[Поле надежды — на главную] [Театральный роман (в статьях)]
[Сила слабых] [Наши публикации] [Модный нюанс] [Женская калокагатия] [Коммуникации] [Мир женщины] [Психология для жизни] [Душа Мира] [Библиотечка] [Мир у твоих ног] [...Поверила любви] [В круге света] [Уголок красоты] [Уголок красоты] [Поле ссылок] [О проекте] [ФеминоУкраина] [Об авторах] [Это Луганск...]